Ніхто не може сказати, як воно було (бодай у перший час) Касимові з Жоржем, а Жоржеві — з Касимом, бо жоден з них не міг про це сказати. Чоловіка не наважувались питати про пса, щоб не образити, а питати пса про чоловіка — взагалі немає сенсу, бо він, якщо й казатиме, то завжди тільки добре. Спершу Касим уранці й надвечір випускав Жоржа у Штайнерів палісад, щоби бігав там і гавкав на кротовиння, а тоді громада продала квартиру разом із палісадом, тому Касимові не залишалося нічого іншого, як Жоржеві купити нашийник і повідець, щоб ходити з ним до парку. Половина сусідів сміялася, а половина ще пам'ятала, як їм усім приходив на допомогу професор Штайнер, щойно хтось лише чхнув чи кашлянув, чи коли когось — боронь Боже — інфаркт з ніг звалив.
Касим не ховався, не хилив голови, навпаки — простуючи вздовж вулиці, розмовляв собі із псом: «Бачиш, як воно, мій Жорже, бачиш, люди які. Доки був професор, хай добрий Аллах його в раю оселить, усі тут почувалися, як лікареві діти: щойно хтось десь чхнув — одразу консиліум збирався, як біля товариша Тіто, а як професора більше нема — сміються з нас двох. Погані це люди, мій Жорже, погані й дурні. Думають, їх професор до кінця життя здоров'ям обдарував. Але одного разу вкладуться в постіль — і постануть перед Богом. Немає більше професора, щоб їх, з Божою поміччю, вилікував». А люди собі — як люди, одні ще гучніше сміялися, інші вихваляли його доброту.
Зрештою навіть найдоброзичливіші сусіди помітили, що Касим біля Жоржа трохи спав з розуму. Кожні сто-двісті метрів вони зупинялися, чоловік присідав до пса, шепотів йому щось на вухо, після чого вони йшли далі, ще сто-двісті метрів. Або коли Касим по п'ятницях ішов на молитву: починав спускатися вулицею донизу, Жорж розпачливо завивав із вікна йому вслід, наче той ніколи більше не повернеться. І тільки через те, що нещасний собацюга собі щось надумав і кепсько почувався, Касим розвертався напівдорозі, заходив додому, обіймав його і щось казав, після чого Жорж повертався до вікна і чекав на нього. Більше не завивав, але й далі дивився услід так, ніби Касим більше не повернеться, і сльози котилися у нього з очей. Народ і з цього сміявся. Ось що буває з людиною, коли з хати ангелів порозганяє.
Щоранку, посеред Касимового ранкового кавопиття, рівно в дев'ятій, ані хвилиною раніше, ані пізніше, Жорж підбігав до вхідних дверей і починав гавкати. Не заспокоювався, доки Касим не підходив до нього, відчиняв двері й показував, що нікого там нема. Жорж трохи принюхувався, потім повертався на кухню, на своє місце біля його ніг, наче нічого й не сталося. Назавтра о дев'ятій, ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше, усе повторювалося. Люди й про це дізналися, і з цього сміялися. Були, мабуть, і ті, що питали, кого це щоранку Жорж виглядає, але не було вже ні старого Штайнера, ні пані Штайнерової, щоб їм відповісти. Спогади про покійників тривають у житті їхніх собак. Коли відходять пси, про людей вже ніхто не згадує.
Як почалася війна, сусіди помалу припинили обговорювати Касима і Жоржа. Та коли сімнадцятого дня війни перша граната, що впала на наш квартал, залетіла просто у вікно Касимової квартири, не було жодного, хоч би якої віри, хто б не подумав: граната впала туди, де немає ангела, щоб захистив. І всі якось одразу переконані були, що немає більше на світі ні Жоржа, ні Касима. Дехто, певно, зловтішався, хтось подумав, що Касим постраждав за всіх нас, щоб професорові Штайнеру відплатити за добрі справи, за те, що всіх нас лікував.
Коли ми прибігли під квартиру, мали на що глянути. Більше не було фотелю, в якому Касим сидів, п'ючи першу ранкову каву. Не було й кімнати, в якій стояв той фотель, навпроти вікна з видом на артилерію. Залишився тільки столик і на ньому неушкоджена, до половини випита чашечка. Чоловік та пес стояли у під'їзді, однаково зворохоблені, бо рівно о дев'ятій вийшли подивитися, чи прийшов хтось невидимий навідати їх і захистити від всякого зла.
Усе важливе в житті Бати Мілуна відбулося від понеділка до п'ятниці, за перший тиждень липня 1990 року. У понеділок рано-вранці він посадив дружину й дітей у свій старенький «Вольво Караван» і відвіз на вокзал. Цезаря залишив удома чекати — Цезарю, чекати! Молодець, Цезарю! — бо автівка була напхана, як та сірникова коробка. Взагалі не уявляв, як всі ці речі помістяться в одному купе, а повною загадкою було, як вони вивантажаться на станції у Плоче й перезавантажаться в автобус на Заостроґ, хоча та сама історія повторювалася щороку. Єдина новина цього разу — Цезар вперше за останні сім років не проводжав їх на станцію.