Знову боліло в грудях, Бато тяжко дихав і не міг заснути. У його кошмарах наяву над ним не всипали двоє великих, ясних очей. Коли дивився в них — знав, що немає зла, лиха і смерті. Якби Цезар аж до ранку так не пильнував за ним, Бато Мілун, може, і почав би хвилюватися через той біль у грудях. А так — знав, що то не страшно, просто удар, до якого не був готовий.
У середу й четвер просто повторювалися звичні ритуали. Відводив Цезаря до Весни з родиною, розгублено сидів на роботі, приходив по пса і зустрічав удар з долонями на грудях, через що Цезар знову хвилину-другу турбувався. Лежали у ліжку, пес не заплющував очей, доки не засне людина, а безсоння було тривалим, бо біль у грудях не вгавав. Якщо Бато й засинав, перед сном обов'язково згадував: не спитав Данку, про що ж вона кричала з поїзда.
Того дня, коли вони удвох із псом мали помандрувати до Заостроґа, Бато Мілун упав, як підкошений, біля свого під'їзду. Одразу ж набігли люди, Цезар квилив і лизав йому лице, а Бато дивився в небо і думав — Боже милий, який же я ідіот, знову не запитав! — і марно пробував перевести подих. Швидка не забарилася, він бачив, як Цезар залишився сам перед під'їздом, і одразу потому втратив свідомість. Лікар Хаджага згодом розповідав, що це був найдивніший випадок в його практиці. За ті чотири дні, від понеділка до п'ятниці, Бато Мілун переніс на ногах три інфаркти, перш ніж ото впав. Потім виправдовувався перед Хаджагою і цілим консиліумом, мовляв, думав, що він має біль у грудях і дихати не може через те, що його Цезар вдарив. Ніхто йому не вірив, але всі казали, що ніколи нікому так не щастило із серцем, як Баті Мілуну. Після четвертого інфаркту мав би померти, а живий, ще й — диви на нього — вигулює пса.
Недовірливий, яким створив його собачий Бог, Чарлі обнюхував ноги людей у черзі на сплату рахунків за електрику. Перед ними стояло щонайменше п'ятдесят, а за ними ще двадцятеро, але Мірна тримала його на повідці, тому обнюхати вдавалося тільки найближчих чотирьох-п'ятьох. Трьох літніх чоловіків, одну жінку в спідниці та ще одну в штанах, але ту — тільки якщо дуже постаратися чи трохи вислизнути з-під Мірниного контролю. Чарлі був спантеличений і стривожений, бо всі смерділи небезпекою, люттю, адреналіном. Якщо ви пес, і навіть якщо звикли до таких шарварків, все одно рідко винюхаєте стільки злості в одному місці. Це додавало йому обережності, він примірявся до кожного їхнього руху і тільки чекав миті, коли хтось замахнеться ногою, чи один з тієї трійці спробує вдарити його костуром, і він їх на змиг ока випередить, Чарлі швидкий, він розлюченого нападника вкусить за ногу. Вчепиться отам, трохи вище від суглоба, за сухожилля, і гризтиме й шматуватиме щосили, аби врятувати Мірну від цього шаленства й злості й самому мимохідь винести звідси живу голову.
Мірна стояла в черзі й тримала у правиці відкриту книжку. У лівій руці був повідець із собакою. На тій руці ще й висіла сумка з ноутбуком і купою непотрібних речей, які вона про всяк випадок тягала з собою. Такий випадок міг би трапитися, тільки якби на Землю висадилися марсіани, чи якби Заґреб почали обстрілювати ракетами дальньої дії і всім довелося б сидіти у сховищі. Дві пляшки мінералки, бляшанка кока-коли, кілька поживних батончиків зі злаків і сухофруктів, косметичка, телефонна книжка, під яку було використано порожні сторінки макета нового видання «Анни Карєніної», пляшечка чоловічих парфумів, банан, упаковка на сто кнопок середньої величини (купила вчора і забула викласти вдома), стосище сплачених і несплачених рахунків, а також найрізноманітніші папери, деякі з яких лежать у сумці роками вже і потроху тліють, як погано збережені рукописи в якійсь вогкій та холодній провінційній книгозбірні. Та Мірна не здавалася, хоч її рука затерпла під вагою сумки і все важче утримувала Чарлі, який хотів би рвонутися вперед і як слід обнюхати всю чергу під касою, насамкінець обпісявши чиюсь холошу чи ногу в нейлонових колготках, сумлінно дбаючи про естетичну глибину свого вчинку. Чарлі завжди пісяв під найкрасивішим деревом у парку. Але це був непідходящий день, щоб думати про Чарлі. Вона була зла, як і всі сімдесят людей у черзі, тож і вирішила зосередитись на собі. Читала Кішеву «Гробницю для Бориса Давидовича» і ледве чекала, коли хтось причепиться — чого, мовляв, читає кириличну книжку. Була готова вчепитися тоді в ногу і не відпускати, доки не перегризе жили.
Чарлі мав рацію: вони всі були оскаженілі, люті, сповнені ненависті. Але не тільки ті четверо чи п'ятеро, яких устиг обнюхати, а всі сімдесятеро з рахунками за електрику. Може, тільки двоє молодих чоловіків з портфелями й у костюмах менеджерів здавалися безтурботними. Може, відвідували якийсь тренінг, де їх навчили, що ніколи не можна виглядати розлюченими, бо лють — це перше незаперечне свідчення поразки. Злість виказує невдах: чи хтось колись бачив Білла Ґейтса розлюченим? У тій Америці тільки негри злі, Мірна знала, бо закінчила в Сіетлі середню школу, але стримувати себе не могла. Навіть Кіш не працював як прикриття: вона була зла, бо їй відключили електрику.