Вона справді вірила, що ми скоро повернемось і що собакам вистачить м'яса та води. Ми всі вірили, і я не люблю, коли хтось говорить, що ми були наївні. І не люблю тих, які не були наївними, ніби знали все наперед. Те, що мало статися попереду, могли знати тільки дуже лихі люди. Та дуже добрі пси.
Коли за шість років я вперше повернувся в це обійстя, усе тут було інакше. Тільки отой сремський обрій був такий самий, а все решта — інакше, і будинки, і дерева, і кукурудза, і колір неба, і запах землі були іншими. У нашого будинку зберігся дах, але все з нього було розграбовано, всі меблі, начиння, люстри… Електропроводку — і ту повидирали зі стін і повиносили. Велика мука — бачити таке, людині здається, що після такого вже не залишитися собою, охоплює жах, принаймні мене охопив, бо страшно, знаєш, бачити розчленоване людське тіло, але — вважай мене бездушним, якщо хочеш — страшніше бачити розчленованим власний дім.
Я сказав: цієї ночі спатиму тут. Ви собі як хочете, а я мушу. Якщо не зроблю цього, побачене ніколи не піде мені з голови. Вони казали: ти збожеволів, тут не можна залишатися, у тебе й зброї нема, якщо, боронь Боже, хтось вночі прийде тебе зарізати. Не бійтеся, сказав їм я, порожньо в ці часи, коли війни програні, ніколи ми не почувалися спокійніше, ніж тепер. І більше вже ніколи не будемо такі спокійні.
У багажнику я мав спальний мішок, завжди вожу його з собою, коли волочився за дівчатами — часто ставав у пригоді, а потім просто залишилася звичка, от його й простелив у приміщенні, де колись була кухня. Ліг і заснув одразу. Мені не було страшно, бо тут не залишилося більше нікого.
Зранку я прокинувся весь закоцюблий. Ледве виповз надвір. Був гарячий літній ранок, чути було, як все живе пнеться із землі, а я вирішив ще раз обійти подвір'я, перш ніж рушити до Осієка. Зайшов у сарай — коли ж це хтось на мене загарчав. Знадобився час, щоб очі звикли до темряви, а тоді я побачив собаку, худющого, як привид, із кривавими очима і майже зовсім без шерсті. Виглядав страхітливо. Ніколи ще я не бачив такого пса. Щойно я робив крок, він починав гарчати. Без наміру нападати. За звичкою.
А тоді я побачив те вухо. Джесі, закричав я, але він мене не впізнав, тільки знову загарчав. Джесі, це ж я, говорив до нього, потім побіг до машини, мав із собою м'ясну нарізку і півхлібини, приніс усе це йому, але мій Джесі навіть не понюхав. Тільки гарчав і готувався вкусити, якщо підійду заблизько. Він більше не знав мене.
Я поїхав до Осієка по своїх, і того ж вечора ми повернулися з їжею і гумовою кісткою. Уяви нас, ідіотів — після всього ми приїжджаємо з якоюсь гумовою кісткою. Але його вже не було. Відійшов назавжди, а я не знаю й досі, що для мене тяжче: що він шість років стеріг для мене обійстя чи що не впізнав мене.
Маріці Фаркаш, яку всі в класі прозивали Мадяркою, батько пообіцяв собаку, якщо вона буде хоробра і піде в лікарню видалити мигдалини. Вона таємно розповіла про це своїм подружкам Мубі та Ґордані, вони — ще комусь, і вже на великій перерві малий Йово Бабич і Давор Крижан скакали, ніби шимпанзе, по шкільному подвір'ю і кричали, що батько принесе Мадярці щеня після того, як лікарі на Кошеві відріжуть їй язика, і тому щеня замість неї гавкатиме і відповідатиме на математиці й суспільствознавстві. Язик у неї зогнив, як у вчителя Фетаха нога від цукрового діабету, її саме тому й відрізали. Але Фетах не купив щеняти, що йому щеня, коли й без ноги може говорити, та ще й за вухо тягати, коли списуєш чужу контрольну. Маріка розплакалася, але Бабич і Крижан і після того не припинили, навпаки говорили ще гірші й страшніші речі, і вона втекла додому.
Учителька Нада, яка вже сто разів попереджала, щоб не називали Маріку Мадяркою, бо вона така ж, як і всі інші, затримала цілий клас після уроків, наче це всі, а не двоє учнів дражнилися з Маріки, мовляв, лікарі на Кошеві, ті самі, у яких був учитель Фетах, відріжуть гнилого язика. Учителька примусила клас стояти два уроки поспіль разом з перервою, а сама сіла за кафедру і читала їм лекцію про дружбу, братерство і єдність, і про любов до тварин. Маріка щаслива, бо в неї буде пес, матиме годованця, про якого піклуватиметься. Маріці не різатимуть язика, бо язик — не грушка і не яблуко, щоб зогнити, а видалять їй залози, відомі як мигдалини, і вона більше не матиме гнійної ангіни, як усі в класі. Учителька була короткозора, найзухваліші прозивали її Сліпоскоп, от і не бачила, як Бабич та Крижан переглядаються: авжеж, та вона ж з нас дурнів шиє, піддурює й оком не моргне, Мадярка, мовляв, до лікарні йде видаляти мигдалини, а всі чують, як та Мадярка говорить! Якби язик їй не зогнив, говорила би так, як усі в класі, а не тягнула б слова, ніби тісто розкачує, і вміла б казала р та л, а не хн і й. Язик в неї гнилий, ще й який гнилий, от собача замість неї і гавкатиме, може, навіть краще гавкатиме, ніж Мадярка говорить, ось тільки як буде гавкати на уроках граматики й правопису, подивитись би на це! Так торохтіли Бабич і Крижан, і цілий клас здригався від їхньої вигадки про Мадярку з гнилим язиком та її гаркітливого пса.