То були тяжкі, страшні та голодні роки між 1950 і 1951. Раз по раз ми колективно, цілим класом, ходили на чиїсь похорони. Шкільний хор над могилою Барайличевої малої сестри співав «Спи, дитя», а директорові Алагичу, що застрелився з пістолета, — «Інтернаціонал». Задивляючись у відкриті могили, в їхні правильні геометричні отвори, на посічене лопатами коріння цвинтарних тополь, на простецькі дощані труни з мертвими тілами, ми збагнули, що вві сні та в смерті можливе усе. Пекло — в голові дитини, що заплющує очі. Тієї ж ночі Мубі та Ґордані, що не вміли берегти чужої таємниці, снилася Мадярка з головою страшного чорного пса, в якого з пащі стікає піна.
23 травня 1951 о п'ятій годині ранку двоє агентів у цивільному прийшли по Міклоша Фаркаша, головного бухгалтера Міськголовпостачання, і повели його в кайданках із дому. Його жінка Ержіка голосила рано-вранці, куди ж це його ведуть і в чому він винен, і хоч Ержіка мала голосисько нівроку, ще до війни була провідним тенором в будапештській опері, ніхто з сусідів не прокинулася, жодна фіранка не гойднулася. Але наступного дня всі знали, що забрали дебелого Мадяра, і не знати, в чому винен, чи то кошти присвоював на посаді бухгалтера, чи з чужими жінками в гречку скакав, як справжній мадяр, чи, не дай Боже, хвалив Сталіна і росіян. Хоча нічого не бачили і не чули, Фаркашева провина отак росла і росла, як росла й стіна довкола його дому, забрьоханої халабуди отам вгорі, на краю Вслав, котру ще за турків мали би розібрати, але держави змінювалися, і завжди знаходилися бідаки й злидні-зайди, чи то шваби, чи то чехи, чи бозна-хто, то так та халупка для іноземців, обгороджена засторогою і підозрами, лишилася стояти. І це вперше з неї когось забрали.
Того ж дня у дитячому відділенні кошевської лікарні Маріці прооперували мигдалини. За правилами, вона мала залишитися у лікарні на три дні, мама обіцяла, що навідуватиме її щодня, але першого дня не прийшла. Маріка хотіла заговорити, спитати щось, але в горлі була тисяча гострих лез, а голосу не було зовсім. Кінчиками пальців торкнулася язика. Він кривавився та болів. Наступного ранку мама прийшла, підхопила її в обійми і, як та була, в піжамі, понесла геть з лікарні. Ніхто не кричав їм услід, ніхто не намагався зупинити.
Вдома біля ліжка стояв дерев'яний ящичок, повний старого ганчір'я. У ганчір'ї лежала, сердито кусаючи та шматуючи невидимих ворогів, тримісячна Луна. Маріка хотіла заговорити, але у неї в горлі було лише на кілька сотень гострих лез менше, ніж учора. Мама стояла над ними двома і плакала. Маріка хотіла запитати її, чому плаче. Мама принесла папір та олівець, щоб написала питання, і Маріка написала: «Можна назвати її Луною?» Мама тоді сказала, що Луна вже зветься Луна, і ніяк інакше не може бути.
На п'ятий день Маріка пішла до школи і, коли зайшла у свій клас, заговорила, не зважаючи на двадцять сім гострих лез, що досі лишалися в горлі, щоб її почули усі, Бабич і Крижан теж, і щоби побачили її язика. Сказала їм: «Тепер Мадярка має собачку!» Вийшло по-дурному, хоча вона й придумувала цю фразу від самого дому. Але так воно завжди виходить, якщо довго придумуєш. «А де твій батько, де той дебелий Мадяр? Сидить у тюрязі, бо хвалив Сталіна!» Вона глянула на нього і нічого не сказала. Надто боліло горло.
Весна була така, якої не пам'ятали від початку війни. Старші жінки казали, що такої весни не було ще від Австро-Угорщини. Тільки деякі воєнні весни могли б дорівнятися до тих, але під час війни пори року не дуже розрізняєш, а як війна закінчується — завжди погода псується. Маріка сиділа перед будинком, на ґанку, і показувала Луні світ. Говорила їй, що тут до чого, аби Луна знала, як поводитися, коли залишиться сама, як Маріка буде в школі. «Оце все, що ти бачиш, доки око сягає, як у книжках пишуть — це все Бєлави. Під гору йдуть спітнілі й задихані люди, переважно з непривітними обличчями, ніби всі Сталіна хвалили. А вниз ідуть задоволені й щасливі, ніби в тій пісні: «Ми голови піднімаємо, рішуче вперед рушаємо, і міцно стискаємо свій кулак!» — тут же заспівала вона для Луни, а та нашорошила вуха. Прегарно співала наша Мадярка, прегарно співала Маріка Фаркаш, тож нічого дивного, що тепер вона в Метрополітен-опера, та нікому в ті часи не було діла до співів. «Але наш тато, хочу, щоб ти знала, не хвалив Сталіна. Його забрали, бо помилилися. А коли люди помиляються, треба багато часу, щоб вони це визнали. Ти, моя Луно, ніколи не помиляйся, не кусай нікого. Просто гавкай, якщо побачиш, що я не маю чого сказати, хай всі думають, що мені відрізали гнилого язика. А коли інші собаки питатимуть, хто ти така, скажи їм, що ти Мадярка».