Безсумнівно, і цей план, так само як всі інші, загинув, коли Злайї прийшла в голову якась чергова, ще геніальніша, ідея. Незвиклій публіці ті безкінечні застільні промови могли видатися нудними, але більшості людей, що й самі певним чином таємні мрійники, було невимовно приємно проводити ночі поруч зі Злайєю — іще й тому, що він був достатньо освічений і розумний, і навіть в найгіршому п'яному угарі не плів дурниць.
Де й коли зустрілися Елена і Злайя, ніхто точно не знає, але найвірогідніша версія твердить, що вона однієї ночі була випадковою гостею в шинку, де він засновував банк. То була любов із першого до останнього погляду. Коли вони гуляли містом, вона танула в його обіймах, а він із ніжністю, завеликою для цього світу, розповідав їй історії, які від реальності були так само далекі, як і його плани, але в коханні функціонували більш ніж досконало. Злайя насправді говорив те, що ми, нудні й раціональні чоловіки, завжди прагнемо сказати, але ніколи не знаємо як.
Коли вони почали жити разом, всі передбачали, що хтось із них зміниться. Або Злайя зіпсує Елену, або вона його виправить. Або вона зіп'ється, почне фантазувати та пуститься берега, або він стане акуратним, амбіційним та раціональним. Попри те, час минав, вони любилися, як і на початку, але залишалися такі самі. Усе, що в інших людей викликало б зіткнення, сварки, розбивання рожевих окулярів і розрив, їх єднало ще більше. Елена була весела, задоволена й успішна, а Злайя був щасливий, іскрометний та відірваний від реальності. Вона супроводжувала його по кав'ярняних походеньках тільки тоді, коли дозволяв ретельно розпланований час, а він дуже радів, що вона так успішно працює, повнився порадами і дедалі частіше у власні мрії про успіх включав її також.
Війна, між тим, розхитувала і мрії, і амбіції. Зенітні снаряди були чимось абсолютно позаплановим, чого не можна було уникнути чи проігнорувати, що будь-чий світ, хоч реальний, а хоч фантастичний, стрясало від самого підмурівку. Смерть була з'явою одночасно зі сну та дійсності, й особливо нещасними робила тих людей, які жили у чистих та яскравих світах, які не звикли багато сумніватися, і тих, що у той чи інший спосіб вже склали свою думку про життя. Через місяць після початку війни Злайї вдалося умовити Елену, щоб вона поїхала із «сараєвського пекла» до Заґреба. Він залишився, бо вірив, що й досі не все втрачено, ніби й досі ще є місце для планів, а вони, знову-таки, були можливі лише в Сараєві. Злайя відчував, що жодне інше місто не толеруватиме тендітного світу, який він створив у своїй голові.
Місяці віддаленого життя мало що змінили, ось тільки Елена зрозуміла, що покинула дещо хороше і важливе, і що Заґреб для неї — більше не центр всесвіту. Чим вона була інфікована — іншим містом або Злайєю, насправді не так уже й важливо; але вона безупинно ходила із тим камінцем в черевику, який нагадував їй, що життя — її життя — деінде, але вона до нього не може повернутися, он як виходить.
Неймовірними шляхами, через боснійські гори, повз лютих боснійських солдатів у різних уніформах, Злайя добрався до Заґреба, коли минув перший рік сараєвської війни. Від країни, мрій та планів її людей, від розмаїтих боснійських світів залишилося так мало, що навіть найбільші упертюхи забажали врятувати свої голови, хоч і не знали, що пізніше з ними робитимуть.
У Заґребі виявилося неможливо реконструювати втрачений світ мрій. Плани, побудовані у тутешніх шинках, виглядали порожніми та надуманими, і ставали брехнею ще до того, як їх промовляли вголос. Крім того, не було людей, які б слухали і погоджувалися, які б сміялися та жартували. Навіть якщо вони й були, то спілкувалися десь в інших колах, збиралися в інших шинках і плекали вигадки, вірогідно, збіса подібні до Злайїних, але планети не сходились так, щоб їм випало зустрітися.
Елена пробувала переконати Злайю, що вже час починати мислити інакше, а він їй відповідав блідими копіями своїх сараєвських історій, які тепер вже не мали закінчення і губилися десь у темряві, як погано передане телефаксом повідомлення. Він відчайдушно намагався бути інакшим, щось вигадати, якось викрутитися, але в нього не було точки прикладання зусиль. Він став людиною, яка не лише не вміє нічого в житті зробити так, як треба, але й мріяти більше не вміє.
А тоді його захопила ідея куховарства. Він готував так само добре, як і фантазував. Робив це із задоволенням людини, яка не має ані іншого вибору, ані іншого зацікавлення. Його страви, як і його плани, були абсолютною насолодою. У них була якась боснійська метафізика, що суперечила банальному споживанню і виживанню і вела натомість до чистого задоволення найвищої проби.