Засоромилася фрау Мімі і не покинула дівчинку у візку, залишилася стояти, закам'яніла, посеред рінистої доріжки у заґребському Ботанічному саду, десь уже біля полудня, 5 травня 1945 року, у той час, як на іншому кінці міста герр Шлаєр, охоплений панікою, увірвався до будинку на вулиці Звонимировій, доки на нього та його родину чекав чорний «Мерседес». Мали зовсім трохи часу, щоб зібрати найпотрібніші речі, коштовності та документи, бо за півгодини вирушав службовий конвой. Після того, казали, найімовірніше буде неможливо вирватися з міста. Герр трусив за барки швейцара Давида, наче сподівався, що з його кишень випадуть донька та її нянька. «Дами пішли», — прожебонів нещасний Давид, але не знав, куди могли піти, якщо тільки вони, як і щодня, сьогодні теж не гуляють у Ботсаду.
Герр Шлаєр, татко Шлаєр, втрачаючи останній розум, злетів угору по сходах, потім вниз по сходах, за ним котилися золоті та срібні каблучки, з кишень вивалювалися свідоцтва про народження, а водій «Мерседеса» все чекав. Коли шеф ускочив у машину і звелів їхати до Ботанічного саду, залишалося п'ятнадцять хвилин до відправлення конвою від Рудольфових касарень.
«Хороший песику, я тобі кісточку дала б, але не маю», — виправдовувалася в ту мить фрау Мімі. «Давид», — ще раз повторила Тільда. Худющий коричневий пес, подібний на добермана генерала Глайзе, тільки загарчав у відповідь на слова фрау Мімі. У наступну мить їй доведеться вирішувати, чи втікати, як уже біжать з цього міста всі, чи до кінця лишитися з дівчинкою, яка житиме ще три, від сили чотири роки.
Владі Ш.
У рабина Баруха Данона захворіла кицька. Та ще й не якась там собі кицька, а дуже мудра кицька, з якою він проводив свої дні та ночі п'ятнадцятий рік уже, відколи його молода, дев'ятнадцятирічна дружина Симха померла. Був шабат, яскравий літній день, і раптом зірвався вітер, застукотіли шибки, тож Симха пішла зачинити вікно. Зробила два кроки і впала замертво, після цього вітер засвистів ще сильніше, вікно розбилося, а скло розлетілося по всій кімнаті. Рабин стояв босий, у шабат, над своєю мертвою жінкою, і йому здавалося, що й для нього все скінчено. Погані думки крутилися в голові, і це його лякало. Замість пожаліти, чи макове зерня своєї душі довірити Тому, хто для всього знає причину, рабин Барух злився на легковажну Симху, яка залишила вікно відчиненим і не підперла його горщиками з братками, хоч він їй сто разів казав, щоб робила саме так, ніколи ж не знаєш, коли зірветься вітер. Скло в цьому місті дороге, казав їй, і немає жодного скляра-єврея, тому нам буде ще дорожче, а вона його не слухала, казна-що собі думала, і тому він стояв лютий над своєю мертвою жінкою і думав, що та лють його й прикінчить.
А тоді, коли він вже провів Симху на цвинтар і тричі переночував сам у порожньому будинку, тиша та спокій якого жахали його більше за власну лють, у дверях рабинового дому з'явилася кицька. Гладкошерста, сірого мишачого кольору і з головою дивної форми, інакшої, ніж у всіх сараєвських кицьок, виглядала так, наче втекла з російського цирку, що за день до того після двотижневих гастролей поїхав з міста. Може, і справді належала тому циркові, не його діло було це розслідувати, не з його статусом взагалі було ходити на циркові вистави. Він кепкував із тих, що ходили, бо що це в людини за потреба, який куций розум треба мати, скільки зайвого часу і як мало віри, щоб ходити витріщатися на слона. Якби Той, про кого не сміємо так безладно лепетати, побажав, щоб ми дивилися на слона, він зробив би нас неграми чи магараджами, і кожен з нас мав би щонайменше по одному слонові в подвір'ї. Не кращої думки був рабин Барух і про кицьок.
Та коли вона, як перший гість, з'явилася у вічно відчинених дверях дому — а відчинені вони для того, щоб ворог, коли прийде, не мусив ламати і вибивати їх, та ще й на Баруховій тумбочці поряд з ліжком лежав добре нагострений ніж, щоб ворог не вхопив, бува, якогось тупого, коли життя в нього забиратиме, — отже, коли його відвідала та незвичайна кицька, на рабина Баруха Данона вмить зійшов спокій. Як зненацька здійнявся вітер, від подиху якого розбилося вікно і впала замертво Симха, так само зненацька, за три дні й три ночі, рабина полишила його лють. І нічого ж не сталося, окрім того, що прийшла кицька. І життя помалу почало розмотуватися, ніби клубок ниток, над якими Хтось пильнує, щоб не заплутались, а долина під вікнами перестала здаватися Барухові його власною геєною.