Кицька нічого не випрошувала. Якщо він годував її — була задоволена і спала біля грубки. Якщо не годував — ішла кудись і поверталася сита, і знову спала біля грубки. Якось він її три місяці не годував, а вона все одно поверталася після того, як наїдалася десь. Тоді рабин Барух почав дбати, щоб нагодувати її двічі на день, уранці та ввечері. Йому не подобалася думка, що вона має ще когось, до кого так само одного разу зайшла в прочинені двері, хто її годує і вважає своєю кицькою. То міг би бути ходжа «Вейсілбеже», чи ченці з монастиря через дорогу від броварні. Хай би вони, але не хтось інший. Його кицька — то його кицька, так само, як його горе — це його горе. У всіх своя біда, але Барух не може тужити за кожного.
Кішці не міг дати ім'я. Якби собака — був би це Сірко, Рябко чи Бровко, але з кицькою все по-іншому. Вона не буде зватися так чи інакше, і не буде відгукуватися на ім'я, що їй не сподобається, а якщо сподобається — то приходитиме, з яким би ти словом до неї не звернувся. Барух поекспериментував і з образливими, два-три рази називав її аспидом, смердюхою і потворою, і вона не підходила, хоч і здавалося на якусь мить, що підійде. Тому він завжди звертався до неї інакше, добирав слів, наче вірша складав, і тоді вона підходила до нього. «Ходи до мене, сараєвко моя, ото ж нас, бідолашних, занесло в це місто», — промовляв тихим голосом, і кицька відгукувалася. — Ходи, душе моєї душі, щось я нині прихворів трохи», — шепотів, щоб ніхто не почув його зовні й не подумав, що рабин здурів од самотності, розмовляє з твариною. «Ходи до мене, сонце моє, зігрій мене, у нас дрова для печі закінчилися», — казав рабин до кицьки, і наговорився він з нею за п'ятнадцять років більше, ніж із будь-ким іншим.
Поруч із нею він більше ніколи не злився. Спокійно приймав свою долю, лагідно допомагав людям, не очікуючи від них нічого у відповідь. Помирився навіть із тими, з якими, на його думку, мир був неможливий, навіть із ходжею «Вейсілбеже» поговорив трохи, пробачив йому щось, хоч ні він, ні сам ходжа не знали, що саме, і зрештою припинив його погірдливо іменувати «Вейсілбеже», називав нарешті Вейсіл-бегом, або й просто звертався — Вейсіле. Тому й самому приємніше було зватися просто Вейсілом, адже бег з нього в теперішні часи — що з собачого хвоста сито, але й здригався щоразу, побоюючись, що Барухові знову щось вступить.
«Щастя — мати добру жінку, що тобі здорових дітей народить. Але й щастя — мати мудру кицьку», — часто говорив рабин Барух Данон, і слова його переказували ще й п'ятдесят років потому, доки не зникло наше мале місто разом із нами всіма у ньому. І завжди все було так само: деякі з рабина та його кицьки сміялися, а інші поважно кивали головою. Одного разу, побачивши його велику любов до кицьки, якийсь учений турок, якого привели до Баруха, щоб той переклав йому листа від грека з Одеси, розповів йому історію про те, як пророк Мухамед відрізав полу свого одягу, на якому спала його найулюбленіша кицька, тільки б її не будити. Рабин Барух очі витріщив од подиву, та ще й, мабуть, розізлився трохи, бо туркові сказав, що звернув би тій кішці шию, або бодай погнав її лозиною з поли. Турок йому нічого не відповів, тільки усміхнувся, кивнув головою та подякував за переклад.
Того ж вечора, якраз перед тим, як Барухові треба було йти до міста на зустріч із людьми з Царгороду, кицька заснула на полі його пальта. Він зачитався і не зауважив. Коли ж спробував підвестися — мав на що глянути. Згорнулася клубочком на його пальті, а рот її розплився в усмішці. Вуста й брови рухаються, мабуть, щось сниться. Чи, може, випробовує його? Барух нишком взяв ножа зі свого нічного столика, гострого, — для ворогів, що прийдуть його зарізати, — і відрізав клапоть пальта, на якому спала кицька, і такий обтятий пішов межи люди. Люди розпитували, а він відповідав. І за п'ятдесят років потому одні говорили одне, другі — друге, і завжди одні з другими згоди не доходили.