Ми добре повечеряли, поївши суп, що називався «гаспачо», та відбивні телячі котлети в ресторані, розташованому в підвалі одного з готелів, побудованих у дев’ятнадцятому сторіччі. Метрдотель, поставивши ногу на мідну підставку бару біля нашого стола, розпитував ліниво, але чемно про нашу подорож. Він був непомітним чоловіком, одягненим в усе чорне, з вузьким обличчям оливкового кольору, говорив уривчастою французькою, дещо з гострим акцентом, якого я ще не зустрічала, тому розуміла його мову набагато гірше від батька, який мені перекладав.
— Так, звичайно, наш монастир, — відповів метрдотель на запитання батька. — Ви знаєте, що наш Сен-Матьє приймає вісім тисяч туристів щоліта? Це справді так. Проте вони всі такі милі, спокійні, багато християн-іноземців піднімаються туди пішки. Це місце — усе ще центр паломництва. Вранці вони самі застеляють свої ліжка, їх практично не чутно, коди вони виходять або приходять. Але інші люди приходять сюди заради «le bains». Ви теж бажаєте відвідати наші ванни чи ні?
Батько сказав, що ми пробудемо тут усього лише дві ночі, після чого поїдемо на північ, а весь завтрашній день ми проведемо в монастирі.
— Ви знаєте, що про це місце ходять легенди: деякі з них особливо яскраві, але всі вони правдиві, — сказав метрдотель, посміхнувшись, від чого його вузьке обличчя відразу стало гарним. — Молода леді розуміє? Можливо, їй буде цікаво послухати їх.
— Я розумію, дякую, — чемно відповіла я французькою.
— Гаразд, тоді я розповім вам одну. Ви не заперечуєте? Будь ласка, їжте ваші котлети, гарячі вони смачніші. — Цієї миті двері ресторану розчинися, й зайшла всміхнена молода пара — мабуть, із постояльців готелю, вони ввійшли й вибрали собі столик. — Bon soir, buenas tardes, — сказав наш менеджер на одному подиху.
Я уважно поглянула на батька, і він посміхнувся.
— Так, ми тут усі перемішані, — сказав метрдотель, теж розсміявшись. — Ми такий собі «lа salad» із різних культур. Мій дід дуже добре говорив іспанською мовою, майже досконало, уже бувши старим, він брав участь у громадянській війні. Ми любимо всі наші мови. У нас немає ніяких бомб, ніяких терористів на кшталт басків. Ми не злочинці. — Він задирливо подивився навколо, ніби хтось йому заперечував.
— Я пізніше поясню тобі, — сказав батько пошепки.
— Слухайте, я розповім вам одну історію. З гордістю заявляю вам, що мене називають істориком нашого міста. Ви їжте. Наш монастир засновано 1000 року, ви це вже знаєте. Але насправді — 999 року, оскільки ченці, які обрали це місце, готувалися до Апокаліпсису, який мав настати в новому тисячолітті. Вони блукали по горах у пошуках місця для своєї церкви. Потім одному ченцеві наснилося, як із небес спустився святий Матьє[2] й поклав білу троянду на вершину над ними. Наступного дня вони забралися туди й освятили цю гору молитвами.
Там дуже гарно, вам сподобається. Але це не найголовніша легенда. Це тільки легенда про заснування абатства.
Коли монастирю і його маленькій церкві виповнилося всього лише століття, один дуже набожний чернець на ім’я Мігель де Кукса, що вчив молодих, загадково вмер. Його довго оплакували, після чого поховали в підземному склепі. Ви ж знаєте, що саме завдяки цьому склепові ми й прославилися, тому що він є найдавнішою пам’яткою архітектури романського стилю в Європі. Так! — він постукав по стійці бару своїми довгими пальцями. — Так! Деякі люди кажуть, що ця честь випала монастирю Сен-П’єр, за Перпіньяном, але вони просто брешуть, щоб привернути увагу туристів.
— Як би там не було, цей великий учений чернець був похований у склепі, і незабаром після цього на монастир звалилося прокляття. Кілька ченців померли від незрозумілої чуми. Один за одним вони були знайдені мертвими у своїх келіях (келії чудові, вони вам сподобаються). Вони — найкрасивіші у Європі. Отож ченців знаходили мертвими, вони були білі, як примари, ніби в їхніх венах не було крові. Усі підозрювали, що це отрута.
Нарешті, молодий чернець — улюблений учень того ченця, що помер, пішов у склеп і викопав свого вчителя, всупереч усім протестам дуже наляканого настоятеля. Виявилося, що їхній учитель живий — розумієш, про що я? Жива смерть! Ночами він піднімався, щоб забрати життя інших ченців. Щоб відправити душу нещасного куди слід, вони набрали святої води зі святого місця в горах, узяли дуже гострий кілок… — метрдотель зробив у повітрі знак, щоб я зрозуміла, наскільки гострим був предмет.