— Трохи розвіюсь від навчання! — посміхнувся він.
Майстер Джеймс більш тверезо дивився на речі.
— Не дуже розвіюйтесь, любий мій, — сказав він йому. — Ви мусите зателефонувати з Амстердама, як тільки туди приїдете, я хочу поговорити з економкою. Ось гроші на квитки й на їжу, привезете назад чеки. — У його карих очах блиснув вогник. — Але це не означає, що ви не можете купити собі голландський шоколад на станції. Привезіть і мені плиточку. Він не такий смачний, як бельгійський, але теж згодиться. А тепер ідіть і будьте розсудливими. — Потім він потис мені руку й дав візитну картку. — Прощавайте, люба. Згадайте про нас, коли вибиратимете університет.
За дверима кабінету Стівен узяв мою сумку.
— Ну, ходімо. У нас квитки на десяту тридцять, але нам все одно треба поквапитись.
Майстер і мій батько подбали про кожну деталь, як помітила я, і мені вже було цікаво, на який ланцюг мене посадять вдома. Але поки в мене були інші справи.
— Стівене… — почала я розмову.
— Називайте мене Барлі, — розсміявся він. — Мене всі так називають, і я настільки звик до цього, що аж здригаюсь, коли чую своє ім’я.
— Гаразд. — Його посмішка була сьогодні так само заразливою, ще й якою заразливою. — Барлі, чи можу я попросити про одну послугу, перш ніж ми виїдемо? — Він кивнув. — Я б хотіла ще раз сходити в Камеру. Там було так красиво, я… я б хотіла подивитися ще раз на колекцію книг про вампірів. Я не встигла розглянути її.
Він посміхнувся:
— Мушу сказати, що ви любите страшні теми. Але це, схоже, у вас сімейне.
— Я знаю, — раптом я відчула, що червонію.
— Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.
Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.
Я згадала, куди він поставив книгу, зробивши це ніби між іншим, коли ми розмовляли. Вона мала стояти на полиці під черепом ліворуч. Я пробігла пальцями по краю полиці. Барлі стояв поруч (у такій маленькій кімнаті було неможливо стояти далеко одне від одного, але як би я хотіла, щоб він пішов на балкон) і дивився з цікавістю. Там, де мала стояти книга, була діра, ніби зуб вирвали з рота. Я завмерла: було очевидно, що батько ніколи, ніколи не украв би книгу! Тоді хто міг її взяти? Але за кілька секунд я знайшла її: вона стояла далі, на відстані простягнутої руки. Хтось явно пересував її після останнього разу, коли я була тут. Може, батько повертався, щоб іще раз подивитися? Або хтось інший брав її з полиці? Я підозріло поглянула на череп у скляній посудині, але він дивився на мене порожнім анатомічним поглядом. Я дуже обережно взяла книгу: вона була велика, у палітурці кольору старої кістки, а зверху стирчала чорна шовкова стрічечка. Я поклала її на стіл і знайшла назву, написану французькою: «Vampires du Moyen Age»[3] Барон де Хей дук, Бухарест, 1886.
— Що вам треба від цього моторошного сміття? — запитав Барлі, дивлячись через моє плече.
— Для шкільної роботи, — промурмотіла я.
Книга була поділена на розділи, наскільки я пам’ятала: «Вампіри Тосканії», «Вампіри Нормандії» та інші. І нарешті я знайшла потрібну: «Вампіри Прованса і Піренеїв». О Боже, невже моя французька настільки гарна? Барлі позирав на годинник. Я провела пальцем над сторінкою, намагаючись не торкатися чудового паперу кольору слонової кістки. «Vampires dans les villages de Provence…»[4] Що батько шукав тут? Він дивився на першу сторінку цього розділу. «Il у а aussi une legende…»[5] Я нахилилася нижче.
З тієї миті я вже багато разів переживала те, що відчула тоді вперше. До того мої набіги на письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають. З того часу я пізнала цей момент істини з вивченням інших мов: німецької, російської, латини, грецької і на якусь мить — санскриту.