Хелен подобалося ладнати справи, міркував я, тоді чому ж не зробити їй приємність? Ми не домовлялися, але між нами була мовчазна угода, що пізніше я оплачу рахунок. Я зняв усі свої заощадження з банківського рахунку — Россі заслуговував того, аби зробити все можливе, навіть якщо я зазнаю краху. Якщо так буде, то додому я повернуся банкрутом. Я знав, що заощадження Хелен як іноземної студентки, мабуть, складалися з нульових цифр. Я вже помітив, що в неї було всього лише два костюми, які вона урізноманітнювала строгими блузами.
— Так, ми візьмемо дві окремі кімнати поруч, — сказала вона вірменці, гарній жінці похилого віку. — Мій брат, — говорила вона французькою, — mon frere ronfle affreusement[6].
— Ronfle? — запитав я з холу.
— Хропиш, — сказала вона грайливо. — Ти хропиш, знаєш про це? У Нью-Йорку я навіть очей не затулила.
— Не стулила, — виправив я.
— Нехай так, — сказала вона, тільки тримай свої двері зачиненими, s'il te plait.
Із хропінням чи без, але нам треба гарненько виспатися й відпочити після подорожі, перед тим як ми розпочнемо діяти далі. Хелен хотіла одразу ж вирушити на пошуки архіву, але я наполіг на тому, щоб ми відпочили й пообідали. Тому тільки пізно ввечері ми подалися по лабіринтах вулиць розглядати квітучі сади й двори.
Россі не згадував назви архіву в листах, а в нашій розмові він називав його «маловідоме сховище матеріалів, засноване султаном Мехмедом II». У своєму листі про дослідження в Стамбулі він додав, що будинок архіву прибудували до мечеті в сімнадцятому сторіччі. Крім цього, ми знали, що він міг бачити Айя-Софію з вікон, знаходячись усередині, а це означало, що в архіві було кілька поверхів, а двері його виходили на вулицю з першого поверху. Я завбачливо спробував знайти інформацію про цей будинок в університетській бібліотеці перед нашим від’їздом, але марно. Я подумав: чому Россі не вказав назву архіву у своїх листах, — це не було схоже на нього, він ніколи не пропускав таких деталей. Напевно, просто не хотів згадувати про це. У моєму портфелі були всі його документи, включаючи список тих джерел, які він знайшов, з тим дивним рядком наприкінці: «Бібліографія, Орден Дракона». Шукати по всьому місту серед величезної кількості мінаретів і куполів джерело напису, зроблене рукою Россі, було пропащою справою, якщо не сказати гірше.
Нам залишалося тільки попрямувати до єдиного відомого об’єкта — собору Айя-Софія, що раніше назвався Великим візантійським собором святої Софії. А коли ми наблизились до нього, не могли втриматися й увійшли всередину. Великі ворота були відчинені, і величезний храм впустив нас разом з іншими туристами, як хвилю в печеру. Тисячу чотириста років, подумав я, пілігримів вабило до неї так само, як і нас. Увійшовши всередину, я повільно просунувся до центру й підвів голову, щоб розглянути це величезне, божественне місце з його знаменитими вигинами куполів і арок. Небесне світло лилося всередину, у верхніх кутах круглі щити рясніли арабською в’яззю, мечеть покривала церкву, а церква покривала руїни давнього світу. Собор тягся своїми арками високо вгору, уособлюючи та заміщаючи собою візантійський космос. Я ледь міг повірити, що був там, — так мене вразило це місце.
Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: що б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору й назовні. Моє серце злітало, чого не було раніше, коли я блукав серед голландських купців.
Я подивився на Хелен і побачив, що вона була не менш схвильована: голова піднята, як і моя, через що її темні кучері спадали на комірець блузки, її звичне обличчя, завжди таке замкнуте й цинічне, тепер сяяло ніжним світлом. Я піддався імпульсу і взяв її за руку. Вона схопила мою руку сильно, тією ж впевненою, майже кістлявою хваткою, яку я знав за її потиском. В іншій жінці це могло б видатися жестом слухняності, кокетства, романтичної поступки, але у Хелен це був жест, так само простий і жорстокий, як її погляд або байдужість у спілкуванні. За хвилину вона, здавалось, отямилася, відпустила мою руку, але без ніяковості, і ми пішли вдвох по церкві, захоплюючись кафедрою й блискучим візантійським мармуром. Мені важко було думати про те, що під час нашого перебування в Стамбулі ми могли повернутися в Айя-Софію будь-якої миті, але спочатку треба було знайти архів. Хелен, мабуть, подумала про те саме, як тільки я рушив у бік виходу, вона пішла за мною, і ми продерлися крізь юрбу на вулицю.