Приміром, «джерелознавчою родзинкою» стали опубліковані останніми роками відомості (і захищена дисертація) стосовно знахідок предметів римського озброєння та спорядження у таврському святилищі на перевалі Гурзуфське сідло в Криму. Ця колекція римської мілітарики на сьогоднішній день є однією з найбільших у Європі — близько 2.600 речей. Тут і зброя, і рідкісні речі табірного побуту, і монети, карбовані похідною монетарнею Гая Юлія Цезаря — трофеї таврів у Мітрідатових війнах та наступних конфліктах. Що цікаво: відомостей про подвиги відважних «дітей таврійських гір» не варто шукати на сторінках писемних джерел.
Заразом розвіюються деякі «сталі» історичні міфи — приміром, стосовно поширення у сарматів важкої панцирної кінноти (О. Симоненко). Та головна перевага в тому, що прочитавши розділ з історії, приміром, війн за Таврику, є можливість глибше ознайомитися з військовим потенціалом сторін багатьох конфліктів на півострові — римлян, боспорян, «варварів».
Можливо, допитливий читач і не знайде на цих сторінках усієї повноти інформації, на яку він розраховував, викладу та оцінки якихось відомостей, які його особливо цікавлять. Саме тому наприкінці книги подано списки рекомендованої літератури (за розділами). Це не є повна та вичерпна бібліографія — для неї знадобилося б кілька томів такого ж обсягу. Пропонований список — лише компас для орієнтування у світі наукових і нечисленних науково-популярних видань, на сторінках яких докладніше розглянуто окремі питання, зачеплені у цій книзі. Можливо, посторінкові посилання виглядали б більш академічно, але було вирішено не створювати перепон вільному читанню текстів.
Полегшити навігацію та отримати додаткову інформацію у розділах книги покликані перехресні посилання, тобто пояснення, у якому саме розділі можна докладніше прочитати про певну подію, місце, річ, а також місце заощадити, але заразом викласти досить подробиць, не перебиваючи ними основну оповідь. Наступний дороговказ — це покажчик, він дозволить відшукувати місця, імена, назви — якщо когось зацікавить щось конкретне.
Частина I. (Х ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.)
Історія
На північ від Понту Евксинського
Народи Кіммерії
Сергій Махортих
Кіммерійська доба у Північному Причорномор’ї (близько 1000–650 рр. до н. е.) відзначена значними змінами в суспільно-економічному і духовному житті стародавнього населення і належить до найбільш важливих періодів найдавнішої історії регіону. Її назва походить від найдавніших жителів східноєвропейський степів, зафіксованих писемною традицією — кіммерійців. Вони стали творцями першого великого об’єднання кочових племен на півдні Східної Європи, згаданого у писемних джерелах, які включали низку угруповань. Археологія свідчить, що вони мали свої особливості у матеріальній культурі та, можливо, спочатку навіть різне походження.
З кіммерійцями пов’язане поширення кочового скотарства, виробів із заліза, а також поява кінноти. Використання коня для верхової їзди і поява три тисячі років тому в причорноморських степах перших вершників спричинили революцію в комунікаціях, полегшивши зв’язки між віддаленими регіонами. Протягом декількох століть кіммерійці становили провідну військово-політичну силу в регіоні та відігравали активну роль у культурно-історичному розвитку навколишніх територій, на яких вони проживали і з якими були сусідами. Археологічні матеріали в поєднанні з даними писемних джерел дадуть змогу висвітлити два основні етапи кіммерійської історії на півдні Східної Європи.
Про суспільну організацію давніх кочовиків ми знаємо завдяки дослідженням їхніх поховань, а також нечисленним писемним джерелам, які згадують імена кількох кіммерійських правителів. Кіммерійське суспільство, якщо брати до уваги археологічні відомості, складалося з двох племен, які залишили скорчені «чорногорівські» і витягнуті «новочеркаські» поховання. Кожне плем’я складалося з кількох підрозділів, які різнилися своїм походженням, що мало своє відображення в орієнтуванні поховань, а також в інших деталях обряду. Степові простори між Доном і Дунаєм були поділені між чотирма кланами: двома Чорногорівськими зі східним і південним орієнтуванням поховань і двома Новочеркаськими — із західним та північним. Представники кланів вступали в шлюби в межах свого племені, зокрема з представниками тих кланів, чиї землі розташовувалися в степах Передкавказзя і Волго-Донського регіону.