В’язні повірили. 23 травня вони вийшли на роботу. Коли денна зміна повернулася з роботи, в’язні побачили, що принаймні одна з обіцянок не була виконана: стіни між лагпунктами відбудували наново. 25 травня начальник Кенгіра знову надсилав істеричні телеграми до Москви, вимагаючи дозволу запровадити «суворий режим»: жодних листів, жодних грошових переказів, жодного перегляду справ. До того ж він перевів у інший лагпункт 420 кримінальних в’язнів, які на новому місці продовжили страйкувати.
Результат: за 48 годин усіх представників адміністрації в’язні вигнали із зони, погрожуючи виготовленою ними зброєю. Хоча адміністрація мала вогнепальну зброю, на боці в’язнів була велика кількісна перевага. У трьох табірних підрозділах утримувалося понад 5 тисяч в’язнів, більшість з них приєдналася до повстання. Ті, хто не брали в ньому участі, були надто налякані, щоб протестувати. Тих, хто займав нейтральну позицію, скоро захопив дух повстання. Перший ранок страйку, як згадував один з в’язнів, був дивовижним: «Нас не будила охорона, нас не зустрічали викриками і лайкою».
Здається, адміністрація спочатку сподівалася, що страйк розвалиться сам по собі. Начальство розраховувало на те, що рано чи пізно злодії і політичні посваряться між собою. В’язні погрузнуть в анархії і безпорядках, жінок згвалтують, продукти вкрадуть. Але хоча поведінку в’язнів під час повстання не слід ідеалізувати, правильним буде сказати, що вийшло майже навпаки: у таборі запанував дивовижний порядок.
В’язні дуже швидко обрали страйковий комітет, відповідальний за проведення переговорів і за організацію щоденного життя в таборі. Щодо цих комітетів думки радикально розходяться. За офіційними документами, влада вела переговори з групами в’язнів, коли несподівано з’явилася ще одна група, члени якої стверджували, що це вони насправді є страйковим комітетом і ніхто інший не має права вести переговори від імені в’язнів. Численні очевидці, проте, свідчили, що саме влада порадила в’язням формувати страйкові комітети, які потім і було обрано голосуванням.
Справжні стосунки страйкового комітету зі «справжнім» керівництвом повстання також залишаються неясними — ймовірно, доволі невизначеними вони були і під час повстання. Навіть якщо керований українцями центр не здійснював детального планування, саме він, очевидно, був рушійною силою страйку і відігравав вирішальну роль у «демократичних» виборах страйкового комітету. Здається, що українці наполягали на його багатонаціональному складі: вони не хотіли, щоб страйк видавався надто антиросійським і антирадянським, а також прагнули, щоб страйк очолював росіянин.
Цим росіянином був полковник Капітон Кузнецов, постать якого навіть у нез’ясованій історії Кенгіра видається особливо неоднозначною. Колишній офіцер Радянської армії, Кузнецов під час війни потрапив у німецький полон. 1948 року його арештували і звинуватили у співпраці з фашистською адміністрацією табору для військовополонених, у якому він був під час війни, і навіть у тому, що він нібито брав участь у боях проти радянських партизанів. Якщо ці звинувачення справедливі, то це проливає певне світло на його поведінку під час повстання. Одного разу побувавши перебіжчиком, він був готовий зіграти цю роль ще раз.
Очевидно, українці вибрали Кузнецова, сподіваючись, що завдяки йому повстання матиме «радянське» обличчя, що не дасть владі можливості розправитися з повстанцями. «Радянське» обличчя він, поза сумнівом, справді надав — і, можливо, зайшовши надто далеко. На вимогу Кузнецова в’язні по всьому табору розвісили плакати: «Хай живе Радянська Конституція!», «Хай живе радянська влада!», «Геть убивць-беріївців!». Він умовляв в’язнів припинити поширення листівок, мовляв, «контрреволюційна» агітація лише завадить справі. Він постійно добивався прихильності «радянських» в’язнів — тих, хто стверджував свою вірність партії, — і переконував їх зберігати спокій.
Незважаючи на те що українці допомогли з його обранням, Кузнецов, поза сумнівом, їхніх сподівань не виправдав. У своєму довгому докладному зізнанні, яке він склав після того, як страйк дійшов свого неминучого кривавого кінця, Кузнецов стверджував, що завжди вважав Центр незаконним і боровся з його таємними наказами упродовж всього страйку. Та й українці ніколи повністю не довіряли Кузнецову. Під час повстання його всюди постійно супроводжували двоє озброєних українців. Це начебто мало на меті його захист. Насправді ж, імовірно, вони були приставлені стежити за тим, щоб він по-зрадницькому не втік уночі з табору.