На відміну від цього в Білорусі відсутність меморіалу стала великою політичною проблемою: влітку 2002 року президент з диктаторськими замашками Олександр Лукашенко все ще продовжував публічно обстоювати намір будівництва автомобільного шляху через місце масового вбивства 1937 року поблизу Мінська. Його заяви спонукали до дій опозицію і викликали велику дискусію в суспільстві щодо минулого.
У самій Росії також є не дуже численні неформальні, напівофіційні і приватні пам’ятники, зведені дуже різними людьми й організаціями. У московському «Меморіалі» зберігається архів усних і писаних спогадів; тут є також невеликий музей, у якому серед іншого зберігається і чудова колекція творів мистецтва в’язнів. Московський музей Андрія Сахарова теж проводить виставки і експозиції про сталінське минуле. На околицях багатьох міст — Москви, Санкт-Петербурга, Томська, Києва, Петрозаводська — місцевими осередками «Меморіалу» та іншими організаціями було споруджено монументи на місцях поховань жертв масових убивств 1937–1938 років.
Здійснюється й інша, більша робота. Воркутинські шахти, які колись були лагпунктами, позначені хрестами, статуями й іншими пам’ятниками — їх поставили литовці, поляки і німці — жертви воркутинських таборів. Міський краєзнавчий музей у Магадані має кілька зал, присвячених історії ГУЛАГу; тут є навіть табірна сторожова вежа. На пагорбі, що височить над містом, стоїть пам’ятник загиблим на Колимі роботи знаменитого російського скульптора; пам’ятник символізує усі численні долі, які могли їх спіткати. У залі в Соловецькому монастирі, який сам тепер перетворено на музей, виставлено листи і фото в’язнів, архівні документи; на острові є алея, посаджена в пам’ять про загиблих соловецьких в’язнів. У центрі столиці Республіки Комі Сиктивкара місцева влада разом з місцевим осередком «Меморіалу» побудували каплицю. Всередині записано кілька імен в’язнів, вибраних таким чином, щоб показати багатонаціональність ГУЛАГу: литовці, корейці, євреї, китайці, грузини, іспанці.
У віддалених місцях часом можна натрапити на дивовижні несподівані пам’ятники. На голому пагорбі неподалік міста Ухти, колишнього центру Ухтпечлагу, стоїть залізний хрест на вшанування пам’яті про масове вбивство в’язнів. Для того, щоб його побачити, мені треба було їхати майже непрохідною від болота дорогою, йти пішки повз будівництво і перелазити через залізничну колію. І навіть після цього до пам’ятника було ще надто далеко, щоб прочитати на ньому написи. Проте місцеві активісти, що звели цей пам’ятник, світилися від гордості.
У кількох годинах автомобілем від Петрозаводська стоїть ще один схожий пам’ятник — біля села Сандормох. Чи, мабуть, в даному випадку неправильно називати це «пам’ятником». Хоча тут є меморіальна дошка. Як є і кілька кам’яних хрестів, зведених поляками, німцями та представниками інших національностей. Сандормох — тут 1937 року розстрілювали в’язнів Соловецького табору, зокрема тут загинув священик Павло Флоренський — пам’ятний своїми дивовижно зворушливими саморобними хрестами і окремими пам’ятниками. Через відсутність записів щодо того, хто саме тут похований, кожна сім’я навмання вибрала собі для вшанування свій штабель кісток. Родичі жертв прикріпили на дерев’яних стендах фото своїх давно загиблих родичів, дехто по боках викарбував епітафії. У сосновому лісі, що виріс на місці вбивства, розкидані стрічки, пластмасові квіти та інші атрибути кладовища. Сонячного серпневого дня, коли я тут побувала — відзначалася річниця вбивства, приїхала делегація з Санкт-Петербурга, — літня жінка розповідала про своїх батьків, розстріляних тут і тут же похованих, коли їй було сім років. Поки вона змогла приїхати до них на могилу, пройшло ціле життя.
Інший великий меморіал розташований поблизу міста Перм. На місці колишнього лагпункту сталінських часів Пермь-36, який пізніше став одним з найсуворіших політичних таборів 1970–1980-х років, група місцевих істориків створила повномасштабний музей, єдиний розміщений у колишніх табірних бараках. Власними силами ці історики відбудували табір, бараки, стіни, колючий дріт і все інше. Вони навіть створили тут маленьке лісозаготівельне підприємство, використовуючи табірні заіржавілі закинуті машини, щоб заробляти на музей. Хоча їх не дуже підтримала місцева влада, їм вдалося залучити фінансування із Західної Європи й Америки. Зараз вони працюють над втіленням великих планів — відновлюють 25 будівель, у чотирьох з яких має розміститися великий Музей репресій.