Чи вдасться Росії здійснити економічну, соціальну та демократично-державно-правову модернізацію, чи падіння країни, що дедалі втрачає колишню велич наддержави, і далі триватиме, супроводжуючись авторитарно-націоналістичними спробами відновлення і наражаючись на подальшу соціальну та територіальну дезінтеграцію? В інтересах Європи — перше, позитивний варіант, але й друга негативна альтернатива не виходить за рамки реальності, отож на неї слід зважати. Тісне «стратегічне» єднання ЄС із Росією, з якнайпрозорішими кордонами для людей, товарів та ідей, поглиблення економічних, культурних і соціальних зв'язків, а отже структурне усунення взаємної можливості загрози — все це стоїть геть високо на шкалі європейських інтересів. Але це передбачає появу демократичної, державно-правової, а також економічно і соціально успішної модернізованої Росії, і Росія розуміє, що ця форма міцного стратегічного партнерства з Європейським Союзом може з'явитись і працюватиме тільки тоді, коли назавжди буде виключено гегемонічні або навіть імперські амбіції.
У випадку з цією пожаданою новою якістю відносин між ЄС і Росією йдеться наразі аж ніяк про не далекі від реальності приємні мрії, проте, певна річ, про досяжні у довгостроковій перспективі цілі оперативної політики. До них не в останню чергу належить співпраця між НАТО і Росією в Раді Росія-НАТО і ОБСЄ. Щоправда, ці стратегічні відносини між Європою і Росією в довгостроковій перспективі зможуть і справді позитивно розвиватися тільки тоді, коли обидві сторони серйозно зважатимуть на різні стратегічні цілі свого візаві: Росія прагне повернути собі роль наддержави, і для цього їй конче потрібна комплексна модернізація. Своєю чергою, Європа хоче убезпечитися, надійно виключивши будь-яку гегемоніальну загрозу зсередини і ззовні, для цього їй не обійтися без єдності. Обидві сторони можуть при цьому тільки виграти. В ім'я своєї всеосяжної економічної, соціальної та політичної модернізації Росія потребує довгострокової співпраці з Євросоюзом, до того ж, об'єднана Європа правитиме за остаточну гарантію для Росії, що Європа ніколи не зазіхне на кордони Росії. Натомість Європа повинна виявляти свій жвавий інтерес до того, щоб комплексна модернізація Росії мала успіх у довгостроковій перспективі, бо не сучасна, не демократична, й не відроджувана Росія, а тим більше Росія, в якій і далі триває процес застою або навіть розпаду, становитиме загрозу безпеці Європи.
Довгострокове стратегічне партнерство між Європою і Росією, як уже говорилося, вимагає нових принципів, на яких би воно ґрунтувалося і розвивалося. При цьому вже може й не йтися про принципи старої європейської системи держав. Нову якість можна негативно визначати двома поняттями: антигегемоніальна і антиімперська. У позитивному контексті ця нова якість охоплює принципи насильства, свободи, демократії, верховенства закону, непорушності кордонів і самовизначення. Такі основні принципи, що лежать в основі нової транснаціональної державної системи Європи, яка виникла у процесі європейської інтеграції. Це нова європейська система per definitionem («за визначенням») виключає гегемоніальні зони впливу або навіть імперські амбіції чи претензії на панування над певною територією, бо це означало б повернення до старої системи. Достоту закликом до цих принципів нової Європи стали 2004 року зимові вибори в Україні та спроби масових зловживань у процесі їхнього проведення.
Між Росією і Євросоюзом є три незалежні держави — Україна, Беларусь і Молдова — які колись були частиною нині зниклого Совєтського Союзу, а нині входять до СНД. Молдова потерпає від внутрішнього розколу, бо населення за Дністром (Придністров'я) здебільшого симпатизує Росії та Україні, в Бєларусі панує авторитарно-диктаторський режим, а Україна з моменту здобуття незалежності рухається до демократії хитким і менш динамічним з економічного погляду внутрішнім шляхом оновлення. Хоча попередній вельми різний розвиток цих трьох країн підняв чимало питань і поставив численні проблеми, проте, відколи добігло кінця протистояння блоків, Європа й Росія досягли консенсусу, ухваливши, що майбутнє цих країн вирішуватиметься виключно в його ракурсі, а не в світлі вимог нових сфер впливу, байдуже з якого боку. Завдяки величезній фальсифікації на шкоду фактичному переможцю виборів Вікторові Ющенку і, отже, спотворенню волі демократичної більшості український народ уперше з кінця Совєтського Союзу на східному кордоні Європи усвідомив небезпеку рецидиву гегемоніальних сфер впливу в політичній реальності, в якій силу закону й демократії ось-ось знову посунуть убік. На це Європа не може пристати і не пристане.
Завдяки перемозі Помаранчевого демократичного руху в Україні та повторним виборам 26 грудня 2004 року у вільних і справедливих умовах гору взяли принципи демократії і справедливості, і це мало і має вирішальне значення для майбутнього розвитку не лише України, а й стратегічних відносин між Росією і Європою.
В Україні зустрічаються Європа й Росія, це робить кризу по сфальшованих виборах щонайменше ясною. Західна частина країни дивиться на Європу, південь і схід обернені в бік Росії. Тому, якщо не ставити під сумнів територіальну цілісність країни і тим самим її суверенітет, простої перспективи для України нема, коли йдеться про європейську перспективу чи російський вектор. Право вирішувати власне майбутнє належить виключно українському народові, так воно було і так є з усіма іншими державами в новій Європі. Тільки якщо всі жителі України (досі для цього потрібна була найважча скрута), а також усі сусіди та інші держави, плекаючи свої законні зовнішньополітичні інтереси, дотримуватимуться трьох принципів — незалежності, територіальної цілісності та демократичного самовизначення, — кризу вдасться розв'язати остаточно. Чи піде Україна у Європу, чи покладе вступити в тісніші відносини з Росією, вирішуватиме виключно демократична воля більшості українського народу. Все інше означатиме відхід від принципів, на які спираються нова Європа та її відносини з сусідами.
Зовсім інакше складаються відносини Євросоюзу з Туреччиною. Ані з точки зору географічних масштабів, ані в плані чисельності населення Туреччину не можна навіть близько поставити поряд із Росією. Хоча країна і вирізняється стрімкими темпами приросту і в найближчому майбутньому обжене Німеччину, найбільшого члена ЄС у демографічному плані, проте у такий спосіб Туреччина не доскочить «європейської мірки», хіба підбереться до неї. Таким чином, Туреччина, якщо вбачати у ній, як це визначено Конституцією, європейську країну, має по суті перспективу приєднання до Союзу, якщо виконає необхідні Копенгагенські критерії. Суперечки щодо Туреччини в ЄС точаться насамперед не довкола визначення її географічних і демографічних розмірів, а довкола геополітичного й культурного положення та історії цієї країни. Чи може ЄС мати спільні кордони з Сирією, Іраком, Іраном і країнами Південного Кавказу? Невже й цього разу йдеться про Європу? Чи велика мусульманська країна Туреччина не належить, бува, у культурному й релігійному плані до Близького і Середнього Сходу? Хіба Туреччина впродовж століть експансії османського панування не була імперією, влада якої поширювалася на Близький та Середній Схід, а султан у Стамбулі не був водночас халіфом (наступником Пророка) ісламу? А Османська імперія, хай і завоювала стільки земель Старого Світу, держава не європейська, навпаки, вона не одну сотню років паслася на Заході? Хіба місце країні, попри всі зміни, яких вона зазнала за останні вісім років, відколи Кемаль Ататюрк заснував сучасну Туреччину, країну переважно східну й ісламську з цілком відмінними традиціями, у новій інтеграційній Європі? Чи не заблокує часом Туреччина остаточно політичну інтеграцію, бо аж занадто збільшить розміри Європи і зробить Старий Світ украй розрізненим у культурному, політичному й економічному плані? Чи може Євросоюз взагалі прийняти країну з культурно-релігійними традиціями, геополітичною ситуацією та потребами розвитку Туреччини, не знесилившись, і назавжди не нашкодити європейському проектові? Чи не наражається Євросоюз на надмірне політичне, культурне та фізичне розтягнення? Ось деякі питання, що їх підносять нині противники вступу Туреччини в Європейський Союз, і на ці питання слід, звичайно, зважати і братися за них дуже серйозно. Тим-то їм потрібна відповідь, якщо зважено підійти до питання, що стоїть за всім цим: де ж таки на південному сході континенту закінчується Євросоюз — на східному кордоні Болгарії і Греції чи на східних кордонах Туреччини?