моє.— В. Ш. ) повної «Малоросійської історії», в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнемо зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючись у вільний від іниіих справ час в цій приємній для мене праці, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй стосовно приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян»12.
Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опїнію, а «Історія русів» аж зовсім не призначалася для підцензурного видання, недаремно її автор так пильно ховав своє ім’я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме «Історію русів», нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази авторства О. Безбородь-ка, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував «Короткого літописа», виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники13. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що
О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України «належить до загальної російської історії»,— цей же постулат «загальної російської історії» вживає і автор «Історії русів».
А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора «Історії русів» і засвідчив їхню тотожність14. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує ті міста в Молдавії, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні (саме воно судило батька О. Безбородька); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в «Історії русів», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Безбородько був таки з Чернігівщини, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Рум’янцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Рум’янцеву, прихильником цього правителя України був і автор «Історії русів», але не беззастережним (негативне ставлення до проведення «Рум’янцевського опису» ). Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття, що його звуть новгород-сіверсь-ким осередком, прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але небезсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства.
Все це, так би мовити, позитивні аргументи. Слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки
О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі.
Чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородь-ко, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлером), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котре під умови російського деспотизму приладжувалося і зберігало свій патріотизм у лояльних рамках, навіть сприяло зміцненню того-таки самодержавства на Украіні.