— Розклад?
Араб кивнув. Франклін не замислившись сказав:
— По одному на годину?
Й одразу пожалкував про свої слова. А раптом він підкидає ідею співрозмовникові?
Араб похитав головою.
— По двоє. Пара на годину. Якщо не підняти ставки, то ніхто серйозно не сприйме.
— Господи. Просто прийти на корабель і вбивати людей! Що, отак, без усякого?
— А на вашу думку, краще б було їм повідомити, чому ми їх убиваємо? — саркастично відказав араб.
— Ну взагалі, так…
— А ви думаєте, вони нам співчуватимуть? — знову глузливий тон.
Франклін замовк. Замислився, коли почнуть убивати.
— Добраніч, містере Г’юз, — сказав очільник незваних гостей.
Франкліна відправили ночувати в окрему каюту до сім’ї шведів і трьох японських пар. Вони, розважив він, наразі в найбільшій безпеці на кораблі. Шведи — бо їхня нація відома своєю нейтральністю; Франклін і японці — мабуть, тому, що останнім часом світ чує про ірландських і японських терористів. Яке безглуздя. Шість японців вирушили на екскурсію в Європу — і їх ніхто не питав, чи підтримують вони у своїй країні політичних убивць, Франкліна ніхто не питав про ІРА. «Пивний» паспорт, однак, давав йому певний генеалогічний шанс, якісь підстави співчувати незваним гостям, і це його захищало. У дійсності ж Франклін зовсім не любив ІРА, так само як ненавидів будь-яке політичне угруповання, яке заважало (чи могло заважати) йому робити свою справу — повсякчас бути Франкліном Г’юзом. Наскільки він розумів (хоча, за своїм щорічним звичаєм, не питав про таке), Трісія значно більше симпатизувала всіляким усесвітнім організаціям маніяків-убивць, які опосередковано втручалися в кар’єру Франкліна Г’юза. А її відправили до «демонічних» британців.
У каюті перед сном майже не розмовляли. Японці були зайняті собою, шведи заспокоювали й відволікали дітей розмовами про дім, Різдво і британські футбольні команди; тим часом Франклін відчував, як тяжіє над ним те, про що він дізнався. Йому було страшно, було просто зле, а ізоляція робила його ніби спільником терористів. Він намагався думати про своїх двох дружин і дочку, якій зараз, певне — скільки?! — уже п’ятнадцять; він щоразу мав пригадувати рік її народження й рахувати. Треба частіше з нею бачитися. Може, на зйомку наступних серій він би міг брати її. Вона б побачила отой самий розкішний план, де він іде римським Форумом, — їй би сподобалося. Тільки де ж камеру поставити? Чи хай би камера просувалася за ним. І невелику масовку в тогах і сандаліях — так, це було йому до душі…
Зранку Франкліна знову повели до ватажка. Той жестом запросив його сісти.
— Я вирішив скористатися вашою порадою.
— Моєю порадою?
— На жаль, переговори відбуваються геть погано. Власне, немає ніяких переговорів. Ми виклали свою точку зору, а вони не мають жодної охоти викласти свою точку зору.
— Вони?
— Вони. Отже, якщо все швидко не зміниться, то ми будемо змушені розпочати тиск на них.
— Тиск? — навіть Франклін, який не міг би без застосування евфемізмів зробити кар’єру на телебаченні, обурився. — Ви хочете сказати: будете вбивати людей!
— На жаль, вони іншого тиску не розуміють.
— А чому не спробувати по-іншому?
— А ми пробували. Ми вже пробували сидіти склавши руки й чекати, що світова громадська думка нам допоможе. Ми пробували бути чемними й очікувати, що наша земля повернеться до нас. Запевняю вас, ці системи не допомагають.
— А щось середнє?
— Ембарго американським товарам, містере Г’юз? Не думаю, що світ сприйме це серйозно. У Бейрут імпортують менше «шевроле»? Ні, на жаль, є люди, які розуміють лише конкретні форми тиску. До світу можна докричатися лише…
— …убивствами? Яка весела філософія.
— А світ — це доволі невеселе місце. Я гадав, що ваші дослідження давніх цивілізацій вас цього навчили. Але хай там як… я вирішив скористатися вашою порадою. Ми пояснимо пасажирам, що відбувається. Що вони стають частиною історії. Хай там яка ця історія є.
— Певне, вони оцінять відвертість… — Франклінові до горла підступала нудота. — Скажіть їм, що відбувається.
— От власне. Розумієте, о четвертій годині стане необхідно… почати вбивати їх. Звісно, ми сподіваємося, що в цьому не буде потреби. Але якщо буде… Ви маєте рацію: якщо це можливо, їм треба роз’яснити ситуацію. Навіть рядовий знає, за що воює. Було б справедливо, якби пасажири теж знали.