Галицько-волинську лїтопись студіовано дуже мало, хоч як і лїтературна й історична памятка вона має високий інтерес. Причиною була по части таки більша трудність дослїдів над нею, по части її чисто український характер — через те вона меньше інтересувала росийську науку. Окрім кількох заміток Поґодїна й Соловйова (1. c.), треба згадати названі вище книжки Костомарова (Лекціи) й Бестужева-Рюміна (О состав Ђ ), далї: Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur osterr. Geschichte, Льв., 1872, Маркевича О русскихъ л Ђ тописяхъ, вып. II. Крім того „Іпатським” лїтописям (Київській й Галицько-волинській разом) присьвачено роздїл у книжцї (посмертній і дуже слабкій) проф. Арістова: Первыя времена христіанства въ Россіи по церковно-історическому содержанію русскихъ л Ђ тописей, Спб., 1888. Фирсовъ Содержаніе и характеристика галицко-волынской л Ђ тописи по Ипатскому списку, 1898 (вступний виклад в казанськім унїверситетї — не дає майже нїчого). Моя розвідка: Хронольоґія подїй галицько-волинської лїтописи, 1901 (в Записках т. ХLI). Крім того деякі замітки при виданню лїтописи Петрушевича (Волынско-галицкая л Ђ топись, Льв., 1871), і осібно в моноґрафії Дашкевича Княженіе Даніила c. 2-6) і моїм повисшім викладї історії тих часів. Стилїстичній формі лїтописи присьвячена розвідка О. Макарушки: Складня причасників в Волиньско-галицкій лїтописи (Справозданнє академ. ґімназії, 1896).
Тексти Київської й Галицько-волинської лїтописи видано двічи петербурською комісією — в II т. Полного собранія л Ђ тописей (1843) і вдруге 1871 р. п. н. Л Ђ топись по Ипатскому описку; в першім виданню ужито крім Іпатського кодекси Хлєбнїковський і Єрмолаєвський (XVIII в.), в другім Єрмолаєвський відкинено зовсїм, хоч деякі варіанти його були цїкаві, як не для реконструкції тексту, то з иньших поглядів, а ужито натомість Поґодїнського. Видання сї взагалї дуже слабі з текстуального погляду, а особливо фатально випали що до Галицько-волинської лїтописи; в основу положено Іпатський кодекс, а він хоч часом давнїйший, але своєю редакцією наймолодший, і по просту баламутить читача своїм укладом, не кажучи вже про поодинокі лєкції (деякі мої поправки до тексту див. Записки т. VIII). Обидва видання стали ся вже біблїоґрафічною рідкістю. Будемо надїяти ся, що новійше виданнє, доручене петербурзькою археоґрафічною комісією ак. Шахматову, випаде більш науково.
38. Лїтература Слова о полку Ігоревім і Молениє Данила (до c. 492-493)
З безконечної лїтератури Слова о полку Ігоревім піднесу тільки найважнійше. Огляди лїтератури Слова: Жданова Литература Слова о п. Иг. — К. 1880 (з Университетских Изв Ђ стій), Барсова (див. низше), Владимірова — Слово о полку Игорев Ђ , К., 1894 і Древ. рус. литер. Розвідки — Вс. Миллеръ Взглядъ на Слово о полку Игорев Ђ , Москва, 1877 (погляд на Слово як на результат лїтературних впливів візантийсько-болгарських). Потебня — Слово о п. Иг., Воронїж, 1878 (звязки Слова з народньою поезією). Барсовъ — Слово о п. Иг. какъ художественный памятникъ кіевской дружинной Руси т. I-III, Москва, 1887 і 1890 (найбільша й найважнїйша праця: т. І — біблїоґрафія і перегляд лїтератури, звязки Слова з книжною лїтературою й народньою поезією, т. II — переклад і палєоґрафічна критика, т. III — лєксікольоґія, А-Н, далї не було). Новійше — В. Каллашъ Н Ђ сколько догадокъ и соображеній по поводу „Слова о п. Игорев Ђ ” (1900, Юбилейный сборникъ В. Миллера — про них мої замітки в Записках т. XL).
В нашій лїтературі маємо: Огоновського Слово о полку Игорев Ђ , текст з перекладом і вступною статєю, Льв., 1876; Партицькою Темні місця в „Слов Ђ о п. Иг.”, Льв., 1883 і його ж Слово о п. Ігоревім, текст з перекладом і поясненнями, 1884 (Біблїотека Зорі); Коцовського Історично-лїтературні замітки до Слова о п. Іг., 1893 (з Справоздання академ. ґімназії) і резюме реферата в XXXV т. Записок Н. Тов ім. Ш.
Виданнями Слово не так богате, як би можна було надіяти ся; найбільш вигідне — згадане виданнє пок. Огоновського; добре і вигідне виданнє Тїхонравова Сл. о п. Иг., Москва, 1868, давно вийшло з продажі.
Лїтература Моленія досить значна, хоч і не вичерпує справи, назву: Безсоновъ Н Ђ сколько зам Ђ чаній по поводу Слова Даніила Заточника — Москвитянинъ, 1856, VII і VIII, Модестовъ О посланіи Даніила Заточника — Журналъ М. Н. П. 1880, X. Ґолубінский І, 1 с. 867 (замітки цїкаві своєю ориґінальністю). Шляпкін — розвідка при виданню текстів, де дано перегляд цїлої лїтератури (1889). Др. Щурат — Слово Данила Заточника — Записки Наукового Товариства ім. Шевченка т. IX, 1896. Лященко О времени написанія „Слова Даніила Заточника” (Труды X съ Ђ зда) і ширше: О моленіи Даніила Заточника — Спб., 1896 (в Jahresbericht der Reformierten Kirchenschule, — добре зроблене означеннє особи князя, а з тим і часу Моленія). Гуссовъ — Къ вопросу о редакціяхъ Моленія Даніила, Одеса, 1899 (з Л Ђ тописи ист.-фил. общ. т. VIII). Истринъ Былъ ли „Даніилъ Заточникъ” д Ђ йствительно заточенъ? 1902 (ibid. т. Х) — виступає против сього традиційного погляду. Вкінцї названа вище праця Сперанского про Пчолу (прим. 32). Головне виданнє текстів — Шляпкіна в Памятниках древней письменности кн. LXXXI, 1889 (тут подано тексти ріжних редакцій); до того; Покровскій — Новый списокъ Слова Даніила Заточника (Изв Ђ стія отд. рус. яз. 1903, IV). До тепер звістно девять кодексів.
Примітки
1 ) Він вказує ще на звістку Гальберштадської хронїки, що Отону в 1203 р. помагали Boemi et barbarae nationes (Mon. Germ. Scr. XXIII c. 116), припускаючи, що тут розуміють ся Русини.
2 ) Залежність від них Штирійської хронїки виказав Huber ор. c. c. 159 і далї.
3 ) Basilisci, при тім історія сього Василька помішана тут з історією Войшелка.
4 ) Се розуміють про монашество, і се правдоподібно з огляду на згадку про приклад Василька — пор. с. 53, хоч само оповіданнє Зиморовича можна розуміти й так тільки, що Лев лише жив у монастирі.
5 ) Друга мабуть мала означати собою домовину апокрифічного фундатора монастиря ”дядька Льва” Лавра-Войшелка, пор. Лїтописець т. зв. Биховця c. 12-3.
6 ) Як бачу, Кунїк в своїй статї (невиданій) в збірнику петерб. акад. приймив 1308 р., але без близшого мотивовання (c. 113).
7 ) Як я сказав вище, служила вона державною печаткою аж до кінця істновання Галицько-волинської держави.
8 ) Се розвязують як 27/VIII (по латинському численню), або 28/XI; напевно день означити не можна, бо св. Руфа буває кілька разів до року.
9 ) При першім виданню я мав відбитку лише статї Линниченка.
10 ) Нарбут її зве Равданською рукописею і описує в І т. своїх Dzieje narodu Litewskiego c. 156, переказуючи при тім коротко зміст згаданої статї, але тут не згадує про інтересну для нас подробицю, хоч потім в дотичнім місци відкликуєть ся до того змісту.
11 ) Pomniki do dziejow litewskich c. 15-16, в тім невиданім збірнику петерб. Акад. се оповіданнє видруковане з шести кодексів. Має зрештою незадовго вийти повне виданнє тої лїтописи з усїх кодексів.
12 ) Тільки Іванів, приймаючи смерть Юрия в боротьбі з Гедимином, не робить такого здогаду про його синів. Шараневич натомість приймав смерть Юрия і Льва в битві.
13 ) Сей погляд приняв і Кунїк в тім збірнику c. 115.
14 ) Се місце читаєть ся так у Райнальда: de qua annua tributa consveverunt papae percipere. В вид. Прохаски як у Мураторі, лише оmniа замість annua.
15 ) Кунїк в збірнику петерб. академії (c. 139) все таки припускає, що Любарт володїв Луцьком за часів Юриа-Болєслава, та шукав виходу в ріжних здогадах. Тільки незнаннєм джерел поясняєть ся погляд на сю справу проф. Леонтовича (Очеркъ І c. 223-7): Любарт по смерти Андрія став князем усеї Волини (автор покликуєть ся на титул його в грамотї 1322 р.), а Юрий-Болєслав по смерти Льва дістав Галичину в доживотє за згодою Любарта і Гедимина.
16 ) Ся гіпотеза моя стріла ся з рядом ремонстрацій Линниченка в його Дополненіях (c. 112); але і в тім разї він показує більшу охоту до полємізовання, як до мериторичної оцїнки шансїв pro i contra гіпотези. Ті сумнїви, які він підносить против неї, я сам по части вказав, ставлячи гіпотезу, так що сї замітки Л. я можу зрозуміти тільки припущеннєм, що він не уважно прочитав мою примітку. Коли поза тим він підносить, мов би я забув, що сам Любарт був православний, то хиба спускає з очей, що шлюб Любарта з католичкою відбував ся по обряду і процедурі католицькій, і я сумнїваюсь, чи Любарт дуже числив ся при тім з поглядами православного духовенства. Коли далї Л. питає мене, чому Юрий-Болєслав в так молодих лїтах стратив надїю на мужеське потомство, то я відошлю його за розвязаннєм сього питання до Казимира Вел., що в 1339 р уложив подібний трактат з угорською династиєю. Вкінцї зовсїм непотрібно Л. заходить в голову, чому я уважаю Любарта евентуальним престолонаслїдником тільки для Волини? Такого здогаду я одначе й не ставив нїколи, а що значило „земля Волинская” в мові XIII-XIV вв., се досить роз'яснено у мене (див. c. 141).