Выбрать главу

М.С.Грушевський

ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ-РУСИ

ТОМ IV

І. Окупація українських земель Литвою й Польщею.

Початки литовської окупації: Литовські племена й оформованнє Литовської держави; розвій литовських нападів на руські землї; значіннє Литовської держави в українській історії. Мендовг і його дїяльність, окупація руських земель; відносини з Данилом, здобутки Мендовга; Войшелк і Тройден. Нова династия — здобутки Литви в землях кривичсько-дреговичських, відірваннє Берестейщини, здобутки в Київщинї, литовські впливи в нїй за Гедимина, лєґенди про Гедиминів похід.

В попереднїх томах ми оглянули історію самостійного державного житя українських земель, — його початки, розвій і занепад. Ми бачили, що вже в серединї і в другій половинї XIII в. в східнїх українських землях се державне житє приходить до повного упадку, й сї землї підпадають під безпосередню власть татарської Орди, або в дуже тїсну залежність від неї. Західня Україна жила державним житєм довше, — по неї простягають руки сусїднї держави в XIV в. Початок тому дали, здаєть ся, самі волинські бояре, навязавши зносини з литовським княжичом Дмитром-Любартом, а в усякім разї безпосереднїм поводом до того послужила насильна смерть остатнього галицько-волинського князя Юрия-Болеслава. Претендентами на галицько-волинські землї виступають Литва, Польща, Угорщина. При тім Литва, стараючи ся задержати в своїх руках галицько-волинську спадщину, заразом заходить ся коло забирання й східнїх українських земель. Боротьба сих претендентів між собою, та з татарською Ордою, що пробувала здержати сю окупацію українських земель, затягаєть ся на довго, але нарештї кінчить ся тим, що Польща рядом війн, династичних трактатів і унїй зберає в своїх руках претензії й здобутки всїх сих сторін та не вважаючи на трудности від Татар і опозицію самої людности, з кінцем XVI і в першій половинї XVII в. доходить, хоч на дуже короткий час, до фактичного володїння всїх українсько-руських земель.

Історія боротьби всїх сих сусїдів за українські землї і участи в сїй боротьбі самого українського народа становить зміст середнього періода нашої історії — що до полїтичного боку. Се історія закріпощення української землї й українського народа сусїднїми державами, котрих здобутки вкінцї зібрала, майже вповнї, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного погляду виповнює сей період еволюція українського житя, яка витворюєть ся під впливом тих змін в полїтичних обставинах, особливо під посереднїм (за часи литовської зверхности) і безпосереднїм (під польським панованнєм) впливом Польщі — польського правительства й польської суспільности. Зібравши українські землї під свою власть, вона постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, полїтичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або полїтичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому процесови зі сторони української суспільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часам характер періода упадка не тільки полїтичних а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підносити ся тільки під кінець XVI в., під впливами релїґійно-національної реакції і звязаного з ним культурного українського руху, а пів столїтя пізнїйше знаходить свою опору в козаччинї, що під той час з чисто клясової, приватної полїтики переходить до репрезентації загально-національних інтересів.

Полїтичним відносинам сих часів присьвячений сей том, суспільній і культурній еволюції — два дальші томи. Початки оружної народньої реакції против накинених українському народови суспільно-полїтичних обставин відкривають дальший, новий період нашої історії.

Як я вже сказав, початок боротьбі за галицько-волинські землї дали, по всякій правдоподібности, зносини тамошнього боярства з литовською династиєю. Самий сей факт одначе не стояв зовсїм відокремлено: він входить як складник в історію окупації литовськими князями земель давньої Руської держави, що розпочала ся вже в XIII в. і була наслїдком сформовання нового державного тїла на литовській території.

Литовська ґрупа племен, 1) зайнявши глухий кут в басейнах Нїмана й Двини, взагалї припізнила ся в своїм розвою в порівнянню з иньшими індоевропейськими народами, і спеціально спізнила ся дуже в полїтичній еволюції. До XIII в. ми у литовських племен не знаходимо слїдів якоїсь міцнїйшої й ширшої полїтичної орґанїзації, і се було причиною пасивної ролї литовських племен супроти тих полїтичних орґанїзацій, які розвивали ся наоколо них. Та від них Литва не терпіла, здаєть ся, значнїйших страт, аж доки не виступили в сусїдстві їх нові кольонїї — нїмецькі. Так нпр. ті звістки, які ми маємо про війни руських князїв з литовськими племенами в Х-XII в., в переважній масї належать, очевидно, до пограничних воєн, а їх причиною дуже часто могли бути напади самих Литвинів, з ріжних племен, взагалї воєвничих і до таких розбійничих нападів охочих. Зрештою звістки про сї війни так побіжні й припадкові, що докладнїйше понятє про русько-литовські відносини сих часів трудно виробити 2). Зовсїм без територіальних страт, безперечно, не обходило ся для литовських племен: так нпр. довідуємо ся припадком, що при кінцї XII в. нижнє побереже західньої Двини — територія литовських Лотишів, була в руках руських князїв, очевидно — з полоцької династиї 3). Про залежність декотрих литовських племен від Руси говорить в загальних виразах уже найдавнїша лїтопись (кінець XI в.), а й пізнїйше ми маємо згадки про таку залежність, хоч і не можемо оцїнити, о скільки ся залежність була трівка й значна 4).

Більше меньше те саме дїяло ся й на західнїх границях литовських племен — зі сторони Поморя й Польщі. Але далеко тяжшого й небезпечнїйшого сусїда литовські племена дістають в XIII в. в двох нїмецьких воєнних кольонїях, що спеціальною метою ставлять розширеннє своєї території на некористь литовських сусїдів. Перша з них — т. зв. Ливонське хрестоносне брацтво, виростає з купецької факторії й місії, заснованої в другій половинї XII в. на устю Двини, і сформувавшись в рицарське брацтво в 1202 р., в першій четвертинї XIII в. підбиває собі сусїднїх Лотишів. Друга нїмецька кольонїя виростає з віддїла Тевтонського (палестинського) рицарського брацтва, спровадженого кн. Конрадом мазовецьким в 1230 р. для боротьби з Прусами. Перед тим з тою метою засновав він був рицарське брацтво в землї Добжинській, надавши йому в 1237 і Дорогичин, але се брацтво не розвинуло ся й важнїйшого значіння не мало. Тевтонське ж брацтво, діставши на осїдок від Конрада землю Хелминську (инакше Кульмську, на нижнїй Вислї), розвинуло значні сили й звернувши ся на сусїднїх Прусів, протягом пів столїтя встигло їх собі підбити; тому й зветь ся воно звичайно Пруським. В 1237 р. обидва брацтва злучили ся в одну федерацію. Ливонське показало ся за слабим супроти конкуренції, яку йому робила Данїя, та супроти північних републїк — Новгорода і Пскова, й ратувало себе сим союзом. Союз сей значно зміцнив сили кольонистів. Пруське брацтво, що й потім зістало ся сильнїйшим і активнїйшим, не задоволивши ся Прусією, з другою половиною XIII в. простягає руку на дальші литовські землї — Ятвягів і Жмудь, а заразом, з Ливонцями разом, немилосердно нищить неустанними розбійничими наїздами взагалї литовські землї.

Але теж столїтє, що принесло таку небезпечність для литовських племен, принесло їм також і початки сильнїйшої полїтичної орґанїзації, що уратовала литовські племена, бодай в части, від полїтичної смерти. Шкода тільки, що розвій сеї полїтичної орґанїзації нам дуже мало відомий за браком місцевих давнїйших джерел (головним джерелом служить Галицько-волинська лїтопись).