Уже на вступі XIII в. можемо помітити початки ширшої полїтичної орґанїзації серед литовських племен. Так в подіях 1219-1220 в Галицькій лїтописи записане колєктивне посольство литовських князїв до волинських Романовичів; лїтописець вичисляє сих князїв, і серед них бачимо кількох „старійших” (так, здаєть ся, се треба розуміти — стилїзація не зовсїм ясна), і кількох молодших 5). Вони виступають територіальними або родовими ґрупами : „жемотськыи” князї, князї „изъ Дяволтвы”, Рушковичі, Булевичі. З пояснень лїтописця бачимо, що між ними сильно розвинені династичні звязки. Все се досить пригадує нам полїтичну систему давньої Руси. Але у ріжних литовських племен сей державний процес розвивав ся не однаково: коли нпр. у Ятвягів роздробленність, щоб так сказати — аморфність полїтична протягнулася ся до кінця XIII в. й привела се племя до загибели, то у властивої Литви державний процес розвинув ся незвичайно скоро й сильно.
Одним з проявів внутрішньої ферментації у литовських племен мусить уважити ся незвичайний розвій литовських нападів на сусїднї — руські й польські землї, що дають себе знати особливо з кінцем XII і в XIII в. В них, правдоподібно, проявляв ся, як і за початків Руської держави, розвій воєнних сил і внутрішня боротьба династий і князївств. В 80-х роках XII в. чуємо про сильні напади Литви на полоцькі землї; в 90-х вони мусїли непокоїти сильно Пинське й Волинське князївство (походи Рюрика й Романа на Литву). Галицька лїтопись згадує принагідно в подїях початку XIII в., що тодї „бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй отъ воеванья литовськаго и ятвяжьскаго” 6), і дїйсно при нагодї оповіджено кілька таких нападів. Союз литовських князїв 1219 р. зробив в значній мірі кінець тим литовським нападам на Волинські землї, і потім головно надокучали їм Ятвяги, що в литовську державну орґанїзацію не входили. Се привело до звістної війни 1250-х рр., що закінчила ся подїлом Ятвязької землї між Русию, Польщею й Прусією й фактичним підбитєм Ятвягів. Та про сї волинсько-литовські справи говорив я вже в попереднїм томі, і тут того нема потреби повторяти 7).
Ще більше мусїла терпіти в XIII в. від сих литовських нападів Туровсько-пинська земля, а також і дальші краї — Чернигівські й Київські, та про них ми маємо взагалї мало відомостей. Про литовське воєваннє в Пинщинї знаходимо принагідні згадки в Галицько-волинській лїтописи; про одного Мендовгового воєводу вона також принагідно каже, що „велико убиство творяше землЂ Черниговьской”, і дїйсно деякі напади на чернигівські волости згадують ся припадком 8). Про Київщину можемо судити тільки по анальоґії з Чернигівщиною й полудневою Волинею, що так сильно терпіла від Литви в серединї XIII в. (оповіданнє Пляно-Карпіні). В сих землях з слабшою державною орґанїзацією литовські напади, не стрічаючи такого опору як на Волини, промощували безпосередно дорогу литовській окупації, що й зазначила ся зараз з сформованнєм першої сильнїйшої Литовської держави 9).
Сформованє властивої Литовської держави звязуєть ся з іменем Мендовга й було як не виключно, та в дуже значній мірі утвором Мендовга, хоч і приготовленим попередньою полїтичною еволюцією литовських племен. Уже його батька сучасний ливонський хронїст зве „великим королем” — найстаршим з литовських князїв 10). Дїйсно, Мендовг, вперше виступаючи з своїм братом (очевидно — старшим) Довспрунком в посольстві литовських князїв 1219 р., мусїв бути ще чоловіком молодим, отже своє становище завдячав своїй династиї: завдяки їй Мендовг в тім посольстві виступає серед „старійших” литовських князїв, хоч займав серед них одно з дальших місць. Пізнїйше, завзятою й довгою боротьбою з иньшими князями, вибиваєть ся він на становище зверхника литовських князїв.
Ся завзята й крівава боротьба, котрої тільки далекий відгомін долетїв до нас, потягнула ся довго. За зміцненнє своєї власти боров ся Мендовг до смерти, поборюючи змагання князїв до самостійности, а племен — до полїтичної окремішности, та дбаючи про розширеннє своєї власти й перетвореннє її в безпосередню власть над всїми литовськими землями, як се в коротких словах характеризує галицько-волинська лїтопись: „княжачи в Литовській землї почав побивати свою братию й своїх братаничів, а иньших вигнав з землї, почав княжити над цїлою Литовською землею й запишав ся дуже — нїкого не уважав собі рівним” 11).
Результати сеї дїяльности Мендовга дають себе відчувати уже від 1230-40-хх. рр. Уже тодї виступає він на зверх як головний репрезентант Литви 12); а иньші князї, які ще задержали ся, сходять на другий плян, або виступають в ролї його підручників. З сього ж часу маємо вказівки на розпростореннє власти Мендовга також над сусїднїми дрібними князївствами в т. зв. Чорній Руси — в басейнї Нїмана. Уже в 1239 р. на заклик Данила разом з Мендовгом іде походом на Польщу Ізяслав кн. новгородский — очевидно як його союзник-підручник. На початку 1250-х рр. під зверхністю Мендовга бачимо цїлу нїманську Русь — Городно, Вслоним, Волковийськ, Новгородок і декотрі сусїднї волости — як Здїтов (на Ясолнї), Свислоч (на Березинї). Деякі з давнїйших руських князїв мають ще тут свої волости (як Глїб волковийський, Ізяслав свислочський), але вони стоять уже у всякім разї в сильній залежности від Литви й їм кождої хвилї грозить перспектива перейти в катеґорію безземельних князїв, а їх волостям — в безпосередню залежність від литовських династів. Так Новгородок, що в 1238 р. ще мав свого князя, в 1250-х рр. уже стоїть під безпосередньою властию Мендовга 13). Глїб волковийський мусїв мати в 1253/4 рр. якусь волость, 14) але слїдом роспоряджає Волковийськом Мендовгів син Войшелк. Як безземельний князь, служебник волинського князя, виступає в 1282 р. князь Василько вслонимський, і т. и. 15)
Ми вже знаємо 16), що з початком 1250 .x рр. Данило, використовуючи внутрішню боротьбу на Литві — війну Мендовга з вигнаними ним свояками-князями, розпочав з ним на широку міру боротьбу, аби відірвати чорноруські волости від Литовської держави 17), а заразом — взагалї розбити сей небезпечний для нього своєю силою й сусїдством полїтичний орґанїзм. Але не вважаючи на великі сили, підняті на Мендовга — коалїцію Данила з Мазовшем і Прусією, підбунтованнє Ятвягів і Жмуди, Данилу не удало ся не то що розбити Мендовгову державу, а навіть і захопити чорноруські волости її — все скінчило ся на грабованню їх (походи 1251-2 рр.). Мендовг перебіг Данилови дорогу, уложивши союз з Прусією й вихрестивши ся для лїпшого вражіння на своїх союзників. Охрещеннє принесло йому королївську корону (1253), а хоч за прихильність пруських рицарів мусїв він заплатити рядом надань ріжних земель Прусії, але криза проминула його. А сього він тільки й хотїв.
Щоб забезпечити себе від Романовичів, він по доброму відступає їм частину Чорної Руси (угода 1254 р.). Роман Данилович дістав Новгородок від Мендовга, а від Войшелка — Вслоним і Волковийськ з иньшими волостями (в звязку з сим, очевидно, стояв і шлюб Романа з донькою Глїба волковийського — се мабуть мало улекшити його становище супроти чорноруських князїв, що сидїли під литовською зверхністю). Заразом віддає Мендовг в жертву коалїції Ятвягів: при кінцї 1254 р. Данило, Земовит мазовецький й Прусія уложили угоду і в нїй роздїлили сфери своїх інтересів на Ятвязькій території, а Мендовг зістаєть ся невтральним і пасивним сьвідком знищення сього племени, котре він чи не мав часу, чи не здолав (завдяки його крайнему роздробленню) поставити в близшу залежність від себе. Одначе вже в 1258 р. Мендовг розірвав свої відносини з Данилом і відібрав назад чорноруські волости Романа, так що їх відлученнє від Литви було зовсїм ефемеричне (тай перед тим Роман, сидячи в них, очевидно, стояв у певній залежности від Мендовга, не богато ріжнячи ся від ролї дрібних місцевих підручників Литви) 18).
Нїманською, „Чорною” Русию не обмежали ся тодїшнї полїтичні впливи в. кн. Литовського на території давньої Руської держави. Пиньскі князї в серединї XIII в. також відчували на собі впливи нової держави й займали досить двозначне становище між Литвою й Волинею 19). Між залежними від Литви князївствами стрічали ми Свислочське, що належало вже до ґрупи князївств минських. Припадком довідуємо ся, що в 30-х рр. якийсь час в руках Литви був і Смоленськ: відти вигнав литовського князя в 1239 р. Ярослав суздальский, а при кінцї 40-х рр. Литва, пробувала наново Смоленськ здобути. Так же припадком дізнаємо ся, що при кінцї 50-х рр. (1258-63) Мендовгів братанич Товтивил княжив в Полоцьку, не знати коли й як туди діставши ся 20).