Для Звенигородщини маємо цїкаве потвердженнє в. кн. Олександра Гринку Васькевичу на маєтности — селища Миглїєво (Млїїв), Орловець і Лїнчинцї (инакше Ілїнчинцї), в порічах Вільшани і Тясмина: землї сї були „отчиною й вислугою Федька Васькевича, земянина Звенигородського”, що згинув від Татар, і з рукою його вдови перейшли до Гринка Васьковича 24). В серединї XVI в. сї маєтности належали Зубрикам, і крім них володїли вони ще селищем Радивонівським в порічу Тясмина (пізнїйший Жаботин) — правдоподібно се такий же останок колишнїх маєтностей з перед запустїння, як і ті Звенигородські їх селища 25).
На Поросю, що належало до Київського князївства, маємо кілька надань кн. Олельковичів 26). В 1451 р. надає кн. Олелько боярам своїм Івашку й Петру Григоровичам селище Таганчу, що перед тим держав якийсь „панъ Игнатъ Шумаковъ”; другим разом дістали вони від нього Товарів на Роси (коло теп. Межирич); їх батьківщиною був Григорів на Днїпрі, низше Терехтемирова. Иньшому „боярину нашому пану АндрЂю Морозови” надає кн. Семен Олелькович „село Жердеву” тамже над Днїпром, вище Канева 27). Бояре Єрші вододїли в другій половинї XV в. Могилами і Білим-берегом (Днїпровським побережем, очевидно — понизше Роси) 28). Якийсь кн. Роман володїє великими маєтностями над Росею: Рут Старий і Новий, Тоганів, Очків, Новоселє, Клайклище (!) і Костомирів — від нього переходять вони в другій пол. XV в. до Івашенцевичів 29).
За Днїпром знаємо в тих часах маєтности Глинських — порічя Ворскла і Сули. Лозків — ґрунти Жеребятинські по р. Карани й далї в глубину Заднїпровя. Кн. Половцїв Рожиновських — ґрунти Рожнівські й Нїжинські, між Десною, Удаєм і Остром, на підставі мовляв привилею ще від кн. Володимира Ольгердовича 30).
В сумі сї отчини й вислуги, надання й потвердження тягнуть ся широкою смугою від устя Мурахви більше меньше на устє Сули, становлячи такби сказати передову лїнїю тодїшньої кольонїзацїї. На скільки реально вона була кольонїзована, розумієть ся, не можна сказати. Але судячи з того, що зараз побачимо — про села княжі на полудневій границї Київщини, мусимо думати, що вповнї безлюдними навіть сї передові пости тодїйшнього кольонїзаційного походу не були: сї „отчини” й „вислуги” випрошували ся й роздавали ся не тільки в надїї якоїсь будучої кольонїзації а й орґанїзували ся економічно, загосподарювали ся по троху — хоч переважало, без сумнїву, над оселою господарською кольонїзацїєю господарство уходне, наїздом. Для якогось інтензивнїйшого господарства не могло тут бути місця: хлїборобство напр. можна мислити собі тільки в дуже скромних розмірах. З другого боку той факт, що маєтности того чи иньшого властителя чи державця не виступають переважно в видї одного обрубного комплєксу, а складають ся з кількох куснїв, часом досить віддаленних оден від одного, позволяє здогадувати ся, що землї навіть в сїм передовім поясї були досить розібрані, цїнили ся, освоювали й випрошували ся у центрального правительства на перебій! Значить воєнно-служебне землеволодїннє було досить розвинене. Ті відомости про маєтности, які маємо, вказують тільки деякі з них, і в дїйсности катеґорія тутешнїх бояр-земян була далеко численнїйша, — хоч в порівнянню з землями лїпше засидженими тутешнє землеволодїннє, розумієть ся, зіставало ся дуже рідким. Крім роздавання земель боярам-земянам, в інтересах кольонїзації й воєнної оборони, в тих же інтересах розвивало ся _закладаннє громад воєнно-служебних, селянських, на землях, які зіставали ся в безпосереднїм роспорядженню князя чи великокняжого намістника. Звістна нам опись Київщини, списана по смерти Семена Олельковича, перед татарськими погромами, кидає цїкаве світло і на орґанїзацію сеї селянської воєнно-служебної кольонїзації, і на тутешнє господарство.
В тім фраґментї, який маємо, виступає ряд сїл, починаючи від Роси і під Житомир та Чуднів. Значна частина імен сих осад заникла і їх місця не можемо означити, так що льокалїзувати сей образ воєнно-селянської кольонїзації можемо тільки почасти; але східно-полудневі осади таки мабуть пропали, разом з описю замків Черкас і Канева (ґеоґрафічного порядку фраґмент не держить ся докладно). Фраґмент розпочинаєть ся селом Терпсеєвим „на Рси” (пізнїйш не звістне). Далї маємо с. Антонів недалеко Роси (над Березянкою), кілька сїл над Раставицею: Щербів (теп. Ружин), Вчерашнє, може Радостів. Потім Почуйково на Каменцї, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпени, Водотиїн на верху Здвижа. Крім того кілька сїл над Днїпром — на полуднє від Київа, як Гуляльники коло Ржищева 31) (ґрупи сїл коло Житомира і Чуднова мають уже иньший характер). Осади сї й иньші з ними названі, яких місця не можемо близше означити (таких є сїм) майже всї мають згадку про практику Витовтових часів 32). Се показує, що маємо тут до дїла з осадами старими, не молодшими, а може й старшими від Витовтових часів. Саму воєнно-служебну орґанїзацію їх можемо вважати, з певною правдоподібністю, дїйсно дїлом Витовта та його намістників: слабкість привілєґіованої воєнно-служебної верстви зовсїм природно могла понудити його до орґанїзації кадрів воєнно-служебного селянства, з елєментів заможнїйших, економічно сильнїйших. Вони носять технїчну назву „слуг”. Їх головний обовязок — воєнна служба: „а служба ихъ толко на войну ходить”, „на войну хоживали, а иного ничого не знали” — в значінню яких небуть робіт. Тільки подимщину давали — себто ріжні натуралїї з свого господарства, і то тільки раз на три роки: „а подимщину даивали за великого князя Витовта на третїй годъ”; часом згадуєть ся ще обовязок „болкуновщини” (поволовщини), але тільки на приїзд самого в. кн. Витовта (отже рід т. зв. стації). Доперва кн. Семен став заводити „новину'' в селах, які близше лежали до його дворів: казав їм „на толоку ходити, сїна косити, став сипати”, і ся новина, очевидно, будила серед тих слуг велике незадоволеннє — „того дей имъ и-старины не бывало”. Осади не великі — найчастїйше 5 до 10 господарств, але єсть такі, де всього два-три господарства, а в однім сидить тільки сам оден отаман — осадчий, сподїваючи ся осадників; два найбільші села мають по двадцять служебних господарств, з отаманом разом. Поруч воєнно-служебних в невеликім числї стрічаємо таких, що сидїли на „вроцї”, медовій або куничній дани, а также „свобідних”, які ще не висидїли волї, не запомоглись, і через те ще не несуть нїяких повинностей. В сумі сї 18 сїл, описані в нашім фраґментї, посилали на війну близько 150 конних вояків.
Відомости його доповняє в дечім пізнїйша опись київського замку (1552 р.). Вона згадує „села, съ которыхъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а тепер тыє села пусты вси”, і вичисляє сїм таких сїл (Куликів, Попадичі, Рословичі, Янковичі, Юриєвичі, Невеселово, Іванковичі) 33). Деякі з отсих сїл зникли без слїду, иньші звісні в близшім сусїдстві Київа, зараз на полудне від нього; мабуть всї вони більше-меньше до сеї околицї належать. Нема сумнїву, що память про них належить теж до часів перед спустїннєм Київщини, і таким чином ся звістка доповняє собою звістки описи XV в.: в тім фраґментї її, який маємо, нема сеї околицї, і нї одного з названих вище сїл не маємо в нїм. Се показує наскільки значнїйша в дїйсности була ся воєнно-служебна кольонїзація, і наскільки частинні відомости про неї маємо в нашім фраґментї.
Опорними базами — уздами сеї воєнно-служебної орґанїзації служили замки, але на жаль ми про них маємо дуже слабі відомости з сих часів. На подільскім пограничу бачили ми два замки, правдоподібно невеликі — Голчедаїв і Жван. На середнїм Днїстрі — Караул. На середнїм Богу крайнїй замок в напрямі до степів, звістний нам — се Браслав. Далї на схід Звенигород, знищений під час татарських погромів і потім не відновлений. На Днїпрі крайнїй замок в Черкасах. За Витовта мусїли бути якісь замки на низу Днїпра і Бога (порівняти звістку про якийсь город св. Івана, поставлений Витовтом десь на нижнїм Днїпрі) — вони відповідали б тим чорноморським замкам в околицї Днїстра і були потрібні, як передові пости, для охорони хоч би митних комор тих часів. Але про них не маємо нїяких докладнїйших відомостей 34). Знаємо тільки сю внутрішню лїнїю — Браслав, Звенигород, Черкаси. Можливо переходила вона й за Днїпро — тут міг бути також замок в порічю коли не Ворскли, то Сули, але вказати його близше ми не спроможні.