5) Ґоліньский с. 655.
6) Акты Моск. Гос. II с. 343.
7) Акты ЮЗР VIII с. 371.
8) Памятники кіев. ком. III с. 182.
9) Акты ЮЗР VIII с. 372.
10) Памятники с. 184-5.
11) Звідомленнє надруковане в Актах Ю.З.Р. III с. 496 дд.
12) Тут опущене слово в фразі про Корсунь (с. 502)-хтось то стоїть уже сьогодня під Корсунем; лист браславського полковника писаний з-під Корсуня 17 серпня с. с. див. нижче) поясняє ситуацію.
13) Сі листи, в лихім московськім перекладі, з значними прогалинами, так що досить тяжко орієнтуватися в їx змісті-в Актах ЮЗР. с. 495. “Сотник русавський Михайло Поповський” очевидно барський шляхтич з Попівець, з величезної родини Попівських, що залюднювали сю шляхецьку оселю.
14) Сі слова доповняю наздогад, їx бракує в ориґіналі.
15) Тут бракує одного чи більше слів, лишився тільки кінець: “на... цЂ за столом”. Зміст ясний.
16) Див. про се вище с. 538.
ПОСОЛЬСТВО РЕПНИНА: ПЕРШЕ ЗАСІДАННЄ, 2 н. с. СЕРПНЯ, ПОСОЛЬСЬКЕ ЕКСПОЗЕ, 2 КОНФЕРЕНЦІЯ, 6 СЕРПНЯ
Як ми тільки що бачили, в розмові з Фоминим гетьман виявив певну освідомленість що до переговорів московського посольства з польським урядом, що велися під той час у Львові. Він знає, що посли мали авдієнцію, розпочали переговори, і потім сі переговори стали на мертвій точці, як се він пояснив-польський уряд затягував переговори вичікуючи, що може тим часом козацька справа розвяжеться. Без сумніву, козацькі політики уважно слідили за сими переговорами, знаючи, що від того чи иншого їх обороту залежить найважніша справа яка їх інтересувала -московська інтервенція в українській справі. При тій широко розгалуженій розвідці, яку вони вели, вони повинні були мати поняттє про хід сих переговорів, що розпочалися 3 н. с. серпня і за кілька день безвихідно застрягли між протилежними позиціями московської і польської сторони в козацькій справі.
Се посольство наказане урядом 4 н.с. травня, і фактично вислане 10 н. с., своїм завданнєм мало ніби то довести до кінця справу прописок у царських титулах. Але ся справа давно вже стала простою прелюдією до традиційного мотиву інтервенції в інтересах одновірців, відогрітого в сих переговорах на конкретнім приводі: скаргах козаків і проханнях московського посередництва для оборони від польських утисків. Московські політики вже тоді хотіли на сім ґрунті здобути для московського царя ролю постійного арбітра в справах православних Польщі-Литви, як се дійсно їм удалося в XVIII віці.
Виряжаючи сих “великих послів” московський уряд дав їм інструкцію між ин. на випадок стрічі з козацькими послами, посли повинні були шукати з ними побачення, і коли б козацькі посли почали нарікати на польське віроломство-мовляв не можуть покладатися на договори з поляками,-посли мали порадити козакам, щоб вони зажадали від сенаторів такого запису: “Коли Поляки присяги не додержать і пічнуть знову чинити їм які небуть утиски, тоді його цар. величество задля православної християнської віри і святих божих церков має право стояти за козаків”. Навзаєм козаки б видали московським послам таке “укріпленнє”: “Коли з їх боку буде яка небудь неправильність і зачіпки, тоді й. цар. вел. може разом з Поляками на них стояти”. Посли мали радити козакам всяко домагатися такого запису від сенаторів: коли б вони не хотіли видавати такої деклярації, козаки мали поставити їм ультиматум, що вони без такого запису не можуть миритися з Поляками “за їх многими неправдами”, і царські посли без нього не можуть брати на себе посредництва для замирення польсько-козацької усобиці 1). Але Поляки, як ми знаємо, взяли козацьких послів під ключ, щоб вони не могли війти в зносини з московськими послами, як се діялось підчас попереднього посольства. Про се посли довідалися в Люблині, де їм зробили чергову затримку, і правдоподібно дістали таку ж інформацію, яку давав Хмельницький Фоминові: що Поляки відтягають стрічу і переговори з московськими послами-сподіваючися покінчити тим часом з козаками 2). Невидима ж присутність Ждановича мала підчеркувати-як на се натякає оден з листів, що польському урядові зовсім непотрібне московське посередництво для замирення з козаками: козацький посол під рукою, і кождої хвилі через нього польський уряд може завести переговори.
Їхати московському посольству справді довелося довго і мляво, і тільки 29 липня їх допущено до Львова, властиво під місто-де їx закватирували на оболони, за три верстви від міста, а другого дня зробили їм парадну зустріч і впровадили до міста, закватирувавши в дворі підчашого кор. Остророґа 3). 1 серпня н. с. мали вони першу авдієнцію у короля, чисто етикетальну-піднесли йому дарунки і говорили “за наказом”, а другого дня-другу, де виголошено таку ж етикетальну відповідь від короля, устами литовського підканцлєра Сапіги; після сього послів запрошено до иншого будинку, проти королівського двору, де й почато, тогож дня 2 серпня, властиві “розговори” з делєґованими з польської сторони. На сім першім засіданні посли виголосили довгу промову в справі прописок в царськім титулі, зачепивши потім “в розговорах” і Вітовского, що допустив помилки в титулі підчас свого посольства, а далі вичитали “по письму” деклярацію “о черкаском дЂле”, котру я перекажу в скороченню:
“Великий государ велів нам, послам, сказати вам, панам раді.-Як не стало року 1648 вашого короля Володислава і почалась у вас усобиця і війна з Запорозькими козаками (Черкасами), тоді гетьман Б. Хмельницький і все військо богато разів присилали до вел. государя своїх посланників, що від панів-рад і всеї Річи-посполитої пішли їм великі утиски: віру грецького закону їм відбирали, а до римської віри приневолювали, церкви печатали, а в де-котрих унію заводили і всякі нехристиянські злости над ними чинили. Вони ж не стерпівши тих обид і не хотячи стратити благочестиву віру і руїну церков бачити, поневолі покликали в поміч хана з Ордою й стали боронитись. Отже нехай би вел. государ над ними змилосердився, велів їx приняти під свою велику руку і від неволі визволив. Вел. государ, дотримуючи вічної згоди, їx в тім безкороліві прийняти не схотів і післав козакам (пораду) заспокоїти сю усобицю, війшовши в порозуміннє (з панами), і до вас про се замиреннє посилав. І як настав у вас король Ян-Казимир, теж посилалося від вел. государя до гетьмана і всього війська, щоб вони королеві були послушні по давньому і відстали від Кримців-спільних неприятелів християн. Побачивши таку безнадійність свою, козаки покорились королеві.
“Та от сього 1653 р. гетьман знову посилав (з повідомленнєм), що з королівського боку не виконується те що було постановлено спочатку під Зборовим, а потім під Білою Церквою: церкви в договорі визначені до повернення-не віддано, а тих небогато що було повернено-обернено назад на унію; богато православних духовного і мирського чина безвинно замучено, а на них (козаків) зібрано військо коронне й литовське, щоб несподівано напасти, зруйнувати і викорінити. Нехай вел. государ задля православної віри покаже над ними свою ласку: за ними обстане і під свою велику руку прийме; а як не пожалує їx, то прийдеться їм поневолі піддатись турецькому султанові або кримському ханові, бо панам-раді вони більше вірити не можуть. Мирились пани-ради з ними, козаками спочатку під Зборовим, потім під Білою Церквою, але скоро ті договори порушили, та й ніколи не додержують своєї віри (присяги чи запевнення) і тільки того всяко шукають, як би зруйнувати і викорінити православну віру й церкву, і всіх їx. А під турецьким султаном живе богато християн, і такої нагінки чи насильства християнській вірі там від бісурмен не буває, як тут козакам від Поляків. І в Короні Польській та в в. кн. Литовськім є багато хульників християнської віри і боговбійців Жидів-котрими всім православним гербувати треба й ненавидіти, а їм такої нагінки й насильства в вірі не буває, як православним. Турецький султан і кримський хан давно закликає козаків на підданство: обіцяють їx тримати у всякій вільности і від неприятелів боронити. Коли государ їх, православних Черкасів, приймати не хоче, поневолі прийдеться їм іти в підданство государям бісурменським. А в підданстві королеві, як давніш, їм ніяк бути не можна, бо вони бояться (від нього) пімсти і руїни.