Страшний уніатський владика:
"Р. 160... Коли за гріхи наші всі єпископські престоли, крім одного львівського, засіла унія і стала, "як гангрена або канцер", ширитися по всім тілі російської церкви, по смерті першого відступника Діонисія Збируйського відступники посадили на тому престолі Анастасія, званого Пакост 1, з Вільна родом, що вкрав був бурмістрові Лукашеві Бандиковичу кармазина, і якби не втік до уніатів і не постригся в ченці, певно, був би повішений як злодій 2. Цей Пакост по імені мав і життя своє: суворий, немилостивий 3, велике гоненіє підняв на православних по всій єпархії; священиків мучив, з церков проганяв, по церквах двері сокирами відбивав, відчиняв і своїх богомерзьких ієреїв приставляв, а інші тримав запечатані без хвали божої.
1 Було написано Пакост з надстрочним знаком, потім виправлено на Покост, на боці приписано: "иже по сем звашеся Пакост" і це зачеркнено новим чорнилом, XIX віку.
2 Пор. вище цю історію, с. 594.
3 Ці слова були написані вже перед тим і зачеркнені — при них там було: "житіє скверно имущаго".
Прийшовши до Красного Ставу з військом "з трубами і тимпанами", силоміць здобув муровану церкву, розбивши двері; до сусідньої дерев’яної церкви св. Параскеви приступивши, також насильством відчинив двері, але коли ввійшов до олтаря і хотів прочитати молитву перед трапезою, невидима сила божа відтрутила його. Він, на це не зважаючи, ввійшов удруге — те саме. Подумав, що то міщани зробили чари, бо ці невірники в своїм закаменілім серці чарами поясняють, коли Бог чудом відкриває їх безбожність, і бувають тим суворіші й немилостивіші. Розсерджений ввійшов утретє і став молитву читати, але божа сила не тільки від трапези відтрутила, але і з олтаря викинула, так що навзнак упав перед амвоном як мертвий, у всіх на очах. Ледве ожив, і від того часу почав хорувати, до церкви ж потім ні один відступник не важився ходити, і її запечатано. В останній своїй хворобі, за порадою чародіїв, велів свому кухареві, молодому хлопцеві, в себе на очах розтяти черево і кров’ю тою покропити і серце спекти, і, як звір, із’їв його, бо чарівниці казали: коли теплою кров’ю людською покропишся і серце з’їси — будеш здоров.
Але фальшива то була обіцянка: за три або чотири дні наступив його кінець поганий і немилостивий. Бо чорти відірвали йому голову від нечистого його тіла, так що вона впала з ліжка на землю, напрочуд усім — на знак його відступства. Оповідали це нам слуги, що то бачили, особливо Стефан Іляківський, брат протопсалта (першого співця) Печерської Лаври, що був домашнім хлопцем у того відступника і на свої очі це бачив. Ми ж записали це, аби знали всі православні, які наслідки має відступництво" (л. 46).
Для контрасту — пієтизм київського біскупа для печерської святині.
"1628 року травня 10, бувши в Печерськім монастирі, розповів Могилі біскуп київський Богуслав Бокша Радошевський, як 1626 року, за архімандритства Зах. Копистинського, сталося в нього, Радошевського, нещастя в його містечку Чорногородці. Поправляли старий вал, що почав розсипатись, Радошевський став на валу і дивився на роботу. Коли велика маса землі відірвалась з гори і впала на робітників, що працювали в рові. Вони побігли, але одного земля покрила більше як на п’ять ліктів (завтовшки). Радошевський дуже тим засмутився, заплакав, що, мовляв, за його гріхи сталася така пригода, і, вважаючи того приваленого за мертвого, велів робітникам відкопувати його, сам же з плачем пішов додому, але в дорозі подумав про чудотворну Печерську Лавру і, впавши на землю, став молитися до Печерської Богородиці, просячи лишити життя приваленому і обіцяючи за те йти до монастиря, і роздати в нім милостиню, і того приваленого туди ж на прощу послати. Під час, коли він тужив і молився, прибіг хлопець — потім, як минуло вже "дві години оролойних або зегарових", і розповів, що вже докопалися до голови того приваленого і думають, що він живий. Радошевський почав ще палкіше молитися до пречистої, і прийшов другий з вістю, що вже голову відкрили, і той чоловік очима моргав і бачить. Я, каже Радошевський, дуже зрадів, сам пішов туди і побачив, що його вже цілого відкопали і він киває головою — не скалічений, тільки дуже наляканий. Коли його витягли, він заговорив і попросив пити. Я велів дати йому чарку вина, і він випив і потім став працювати з товаришами. Я ж, як обіцяв, прийшов і подякував, ставши на коліна серед Печерської церкви перед усіма, — в подяку Богові і пречистій" і т. д. (л. 12, зачеркн.).
Той же біскуп розповів тоді, що 3 дні перед приїздом його захворів йому найкращий кінь, куплений за 600 золотих, так що вже не сподівалися, аби він вижив.
"Стало мені прикро, — казав біскуп, — що стільки грошей я дурно видав, вислав усіх з дому і, впавши ниць, зі сльозами помолився пречистій діві печерській: "Пречиста діво, як ти того приваленого чоловіка заховала цілого так, благаю тебе, оздорови коня того, аби я перед усіма прославляв тебе і чудотворну твою церкву!" Обіцяв за те піти до Печерської церкви і серед неї на колінах прочитати разів 15 "Отче наш" і стільки ж "Богородице діво". Не минуло і чверть години, коли приходить старший і, постукавши в двері, каже: "Не тужи, пане, кінь уже встав, здоров, їсть, і нічого йому не бракує". І от сказав мені (каже Могила): "Я, отче архімандрите, обітницю свою в святій церкві тутешній виконав уже перед усіма вами на честь і славу божу і пречистої його матері" (л. 13, зачеркн.).
"Той же біскуп, в науку одному бернардинові, що глузував з мощей, розповів, як за Плетеницького один з його коморників, Вольський на ім’я 1, ввійшовши до печери, теж став насміхатися з мощей: за волосся їх сіпав і казав: "То не святі, тільки русь засушила трупи мертвих, щоб дурити прочан". Але коли, вийшовши з печери, поїхав з біскупом, упав під ним кінь, поломив собі ноги і здох на місці; Вольський розбився, і потім ще інші йому нещастя сталися, і він вмер незадовго" (л.13, зачеркн.).
1 На боці приписано: "О имени липш ся опытати".
На тему божих кар за насильства над православними:
"Одступник Крупецький", одержавши перемиське владицтво по смерті Копистинського, "з єпархом се єсть со старостою" прийшов силоміць відбирати кафедральну церкву св. Івана Хрестителя; православні священики не хотіли відкрити церкви, тоді "єпарх" велів привести слюсаря, "желЂзноковца", і примусив його відкрити двері, "і тако вдаша епископію скверному отступнику всЂм православным плачущим и ридающим". Слюсар розхворувався і до рана помер лютою смертю. "Єпарх" також незадовго "злЂ скончася" і перед смертю страшним голосом кричав: "Іоане, не муч мене, Іоане, не погуби мене". Митрополит записав це (л. 8) "в пользу правовірних, в посрамленіє зловірних", але не міг похвалитись якими-небудь бідами самого Крупецького, що на злість православних як ні в чім не бував і правив захопленою силоміць єпархією".
Розповів Могилі 1629 р. 28 жовтня в с. Смідині на Пінщині священик, як 1624 р. прийшов до села "сотник" (ротмістр) Богуцький з вояками своїми і з "латинським ієреєм, єгоже людским нарицают(ь) ксонз", чоловіком суворим і немилосердним, і той "до инших лукавств і це додав": підмовив двох вояків відбити церкву, сподіваючися в ній великого багатства. Але коли вояки хотіли сокирами відбити двері, невидима сила відкинула їх від дверей, так що вони немалий час так, як мертві, лежали, а потім розповіли всім таке чудо. Тоді сотник прогнав від себе "безбожного ієрея" і з страхом забрався з села з своїми вояками (л. 7).
"1603 року одна вдова, Биковська, держала орендою село Торки в землі Перемиській. Була аріанської єресі, і в день Преображення веліла всім людям жати жито в полі. Ті просили, щоб вона не ображала божого свята, але та, не слухаючи їх, вигнала всіх на роботу, і сама вийшла на поле, і жартувала до слуг: "Дивіться, як мені русь хотіла з своїм Спасом дня вкрасти, а їх Спас свині пас" 1.
1 "Ихже Спас свЂнЂ пас", — ходяча, видко, приповідка.
Була тиша і погода, але тільки що вона це сказала, блиснула блискавиця і вдарив страшний грім, так що вона сама і всі, що були коло неї, впали на землю. Але їм нічого не сталося, але все жито їх на ниві і в снопах згоріло на попіл. Вона, вставши, присяглась не працювати в руські свята і святкувати їх з усякою честю, і після того кождого року питала, коли буде Спас, аби ніхто в її дому не працював того дня" (л. 29).