"Року 1625 в Перемиській землі один шляхтич Еразм Герборт на ім’я в піст перед Різдвом, за кілька день перед своїм латинським Різдвом, за радою своїх латинських священиків і слуг — сам молодий ще, скликав всіх православних священиків з своїх сіл, з протопопом їх, числом 12, бо був багатий, і велів їм разом з ними, за їх новим і зіпсованим (новорастлЂнным) календарем святкувати Різдво і м’ясо їсти. Ті не згодились, сказали свому панові, що краще смерть приймуть, ніж піст нарушать і згодяться змінити календар, переданий богоносними отцями. Той розгнівався, зганьбив їх і, безбожно глузуючи з православної віри, велів замкнути їх у темниці. Вони плакали і стогнали, до Бога кличучи, але в духу раділи, що сподобилися безчестя і в’язнення прийняти за правдиву віру, як наказував їм їх єпископ, Михайло Копистинський: не слухати наказу пана свого і пострадати з людьми божими краще, ніж придбати вічну погибель, приставши на скороминущу втіху з іновірними. Молилися, щоб Бог не дав святу віру в посміх мерзкому відступникові, і за два дні до латинського Різдва нагло розболівся той Герборт. Слуги його, зрозумівши, що це з їх паном приключилося за обиду божих слуг, зараз побігли до темниці, щоб випустити священиків, але поки добігли до темниці, пан їх нещасливо випустив свою душу злу. Слуги ж божі чудесно звільнилися з в’язниці" (л. 30).
"Року 1630, на Благовіщення, в селі Замойського Пискурівцях, в землі Белзькій один господар — "лях" — велів свому наймитові, православному, переорати ниву, де було посіяно озимину: бо не видно було, щоб сходило, і не можна було вже сподіватись, аби зійшло. Наймит сказав: "Пане, в нас, на Русі, сьогодня велике свято, працювати не годиться, і я орати не можу, а до того не треба тратити надії, але на Бога вповати: ще не пройшов час сходити, і не треба Бога гнівити". Але господар примусив його запрягти волів і вийти в поле. Вийшов наймит з його сином, але орати таки не насмілився. Господар вийшов подивитися, чи оре, і побачивши, що стоїть дурно, почав його лаяти: "Нема свята, Благовіщення вже минуло, верзеш ти з своїм руським святом, іди ори і більше не говори незнащо". Але той послушний син церкви волів не послухати свого господаря, ніж божий закон переступити. Бо слуга повинен слухати свого пана, доки він не наказує чого-небудь, противного волі божій. Він сказав господареві: "Позволю тобі й убити мене, коли хочеш, але працювати в свято не буду". Господар, налаявши його, став орати з сином, а наймит пішов до села. Ідучи, побачив темний вихор, як ішов на господаря його, як тьма, — і покрутився й став невидим. Наймит подивився — і нема ні господаря, ні його сина, ні волів, ні рала. Побіг на село і порозп овів усім. Люди вийшли на поле і не знайшли нікого, і досі не знайшлося: втратив його Бог за те, що глумився з благочестя" (л. 51).
"На Покутю за Галичем 3 милі, на горі над Тисьменицею 1 була церква з тесаного каменя, поставлена, як казали, двома братами з бояр руських. Коли молодший брат відступив від православної віри і пристав до зловірної латинської, половина церкви, ним збудована, до фундаментів упала і розвалилась, а половина старшого брата стояла до р.1611. Тоді Януш Потоцький, воєвода брацлавський, велів розібрати й ту половину, що лишилася, на будову "пирга се єсть башни" в місті своїм Єзуполі. Коли він з жінкою поїхав подивитися, як її розбирають, великий вітер вхопив їх і трохи що не вкинув з возом і кіньми до ріки. Він, невважаючи на це, не припинив розбирання, доки не збудовано башту, як він хотів. Коли ж з тої башти вперше звелів він з гармат стріляти, впала вежа аж до споду" (л. 50).
1 На боці: під Єзуполем, під с. Ганнусівкою.
"В Кам’янці-Подільському у внутрішнім городі єсть дерев’яна церква Покрови, поставлена кн. Коріятовичами — там їх тіла лежать, і вона стоїть досі: "Епарх або староста", Брезкий на ім’я, лютеранської єресі, не тільки що заборонив священикам правити службу, але в наругу православній вірі ще й коней велів там поставити. Другого або третього дня велів вивести коней, щоб подивитися на них, як то мав звичай, але як їх вивели, виявилось, що вони всі сліпі. Дуже розсердивсь і, не беручи на розум сили божої, задумав церкву зруйнувати. Тоді Бог, не терплячи образи церкви своєї матері, затьмив і йому самому очі сліпотою. Тоді "епарх", зрозумівши кару божу, очистив церкву і, покликавши православних священиків, віддав їм, щоб далі в ній служили, як перед тим. Тоді став видіти, за те таку уставу священикам видав — випросивши на підтвердження королівську грамоту, аби кожного свята і кожної неділі один з міських священиків по черзі відправляв там службу, а як не відправить, то староста візьме дві яловиці з міської череди за попову вину" (л. 29).
Приклад чудесного покарання православного магната за знущання над православним монастирем:
"Року 1629 січня 26 записав я, Петро Могила, архімандрит і т. д. від багатьох достовірних свідків, від митрополита Ійова Борецького, самовидця цього чуда, і від братії Межигірського монастиря. Року 1614 Василь Воронич, писар земський київський, захопив озеро Межигірського монастиря, Косор на ім’я: прогнав монахів і їх людей з сітьми і послав своїх. Ігумен межигірський Гедеон з братією всяко просили його, щоб він відступив від того озера, бо ніколи воно до нього не належало, а монастир з давніх часів годувався цілий рік рибою з того озера, але Воронич не слухав і навіть погрозив: "Коли здибаю (на озері) ченця з вашого монастиря, як злодія, велю його повісити". Тоді ігумен наказав ченцям піст і молитву: рано сто поклонів, стілько ж у полудні і ввечері. Коли почали співати в церкві молебні всім собором, приходить слуга Воронича і просить ігумена й братію помолитись за нього, бо того дня він тяжко захворів, так що не знати, чи й застане ще його живого. Почали правити молитву, коли приходить інший посланець — кликати, щоб ігумен прийшов з братією і посвятив над ним оливу. Ігумен пішов і посвятив, але хвороба не проходила. Хворий признав свій гріх перед ігуменом, вернув монастиреві озеро і сіті свої, і страву, привезену для робітників, і так помер". Це останнє слово потім зачеркнене, і Могила дописав подробиці тяжких передсмертних мук. По цім коротке поучення: "Написав я це, аби побачили всі, хто кривдить монахів, як скоро мститься Бог за своїх вибранців, що кличуть його вдень і вночі" (л. 3).
Популярною темою легенд і оповідань була дивна доля Острозьких: як звівся цей рід і маєтки його перейшли до католицьких рук.
По смерті кн. Олександра Острозького вдова його з дому Костків, прославлена своєю католицькою ревністю, за намовою своїх дорадників-єзуїтів вигнала 1610 року з парафії православного священика (з дальшого виходить, що мова тут про місто Ярослав, що належав до цієї кн. Острозької, а відставлений священик — це Лаврентій Зизаній).
Посадила на його місце "одступника" і силкувала своїх підданих, щоб прийняли унію: садила до в’язниці, накладала грошові кари й інші біди їм чинила. Але піддані все зносили, за 12 років ніхто з них не відступив від православної віри, і нарешті Бог припинив цю пробу їх: в самий день, як ту церкву відібрано, в великий четвер перед Великоднем родичка княгині, також з родини Костків, латинська ігуменя, заснувши ввечері по молитвах своїх, побачила мужа благообразного і світоносного, і він наказав їй іти до сестри і остерегти, що вже Господь не буде далі терпіти її знущань над руссю і спустіння церкви своєї, і коли вона церкви православним не поверне і не лишить їх надалі в спокою, нагло помре лютою смертю.
Як прийнято в агіографічній літературі, ігуменя і раз, і другий не надала значення цьому видінню, ще за третім разом той "муж c яростію" загрозив їй, що коли вона зараз не остереже сестри, то рано помре сама, за нею сестра і все місто пропаде. Тоді ігуменя веліла зараз запрягти коней і поїхала вночі до сестри. Та, вислухавши, скликала рано своїх ієзуїтів, й ігуменя розповіла їм усе під присягою.
Єзуїти вважали її за святу людину і не сумнівалися в правдивості її слів, "але з зависті і гніву, що мають на православіє", веліли їй нікому того не оповідати, а княгині так сказали: "Краще вернути русі церкву, ніж би ти мала через те щось потерпіти, але не треба, щоб вони знали, що сталось, аби з того не укріпилася руська віра; зробимо таке: покличемо старшину міста, нашої віри, і наустимо їх, щоб вони покликали міщан руської віри і, нібито жалуючи їх стражданням за віру, намовили їх іти до тебе і просити, щоб ти вернула їм церкву, а вони, мовляв, з свого боку проситимуть за них; ти ж наче упрошена ними це зробиш, і ніхто не знатиме, що сталось".