Так і намовили вони католиків, і ті, покликавши руських міщан до магістрату ("в притор" — як у Євангелії про Пілата), говорили з ним так, як їм сказали ієзуїти. Але православні боялись стягнути на себе нові кари від княгині і говорили їм: "Знаєте, панове, скільки ми витерпіли від пані нашої і від вас за православну віру і за цю церкву, що ви нам силою відібрали на великий жаль наш. Скільки разів ми прохали її, кроваві сльози проливаючи, і своїми проханнями тільки до гніву її приводили. І тепер боїмось і не хочемо її прохати, аби не підняти на себе ще гіршої нагінки". Ті їм відповідали: "Повірте нам, що не буде вам нічого злого; ми певні, що коли нині підете з нами і ми попросим її, вона сповнить наше прохання, і вернемося від неї з потіхою". Тоді православні сказали: "Нехай буде воля господня, перетерпіли ми вже для нього великі біди, нехай робить з нами, що хоче, ми готові й померти за святу віру східну, ідемо з вами, як радите".
Так і пішли до княгині разом, ляхи і русь. Вона ж, нібито нічого не знаючи, своїм звичаєм, але не з гнівом, як бувало, але спокійним голосом сказала до них: "Що ж це ви, схизматики, панове русь1, може, пізналисьте правдиву віру, хочете залишити свою схизму і з тим приходите?" і т. д. Вони ж однодушно почали прохати, щоб їм повернено церкву і дозволено мати при ній православного священика. Княгиня, заплакавши2, сказала: "Я думала, що ви пізнали правду і прийшли приєднатися до нашої віри; але коли ви такі уперті3, нехай уже сам Бог нас напутить на свою правду, як хоче, а я вам церкву вашу вертаю, тримайте при ній священика вашої віри не уніата і за мене Бога моліть". Вони, почувши це над усяке своє сподівання, бо княгиня заклялася, що в її маєтку, в Ярославі, поки вона жива, не буде церкви неуніатської, — подякували Богові, що обернув її серце, і, поклін її віддавши, з подякою й утіхою вернулись до своєї церкви. Ігуменя ж, бувши при тім, як вони прохали княгиню і вона дозволила їм мати православного священика, сказала тим русинам: "Я вам скажу і священика, щоб ви взяли до своєї церкви". Вони сказали: "Добре, пані, тільки аби православний, бо уніата не хочемо". Та відповіла: "Не уніата, але вашої віри скажу вам, котрого, і ви знаєте добре", — і назвала їм Івана з Рижкової Волі 4, що за милю від Ярослава.
1 Написано було: "Что єсть развращенная панове Русь", потім "развращенная" зачеркнено.
2 Слово це лишилося непрочитане в Голубєва, здається: въсплак(ав)шись.
3 Написано було: "упорни", іншим чорнилом, але тою ж рукою закреслено і дописано: "непокорива".
4 Написано було: "Єдином стадій", поправлено на: "миля єдина".
Вони ж, знаючи його за православного, прийняли його з радістю, і досі пробувають у православній вірі. Могила додає, що це він чув від багатьох мирян і шляхти, які чули це від самої тої ігумені, і записав це на покріплення православних, аби ніколи не тратили надії на поміч божу і не говорили, як то говорять декотрі: забув нас Бог і відвернув лице своє1.
1 Ориг., л. 9, дата: писано року 162 (останню цифру поправлено невиразно) мая в 16 день в Мостисках, Голубєв: "в Кос...ках", але в рукоп. досить виразно: "в Мост...ках".
Друга повість на цю ж тему, її продовження:
"Після смерті Олександра Острозького лишилось два малі сини: Константин і Іван, хрещені в православній вірі, мати ж їх Ганна Костчанка, хотіла їх обернути на свою латинську віру. Тому віддалила їх учителя Лаврентія Зизанія Тустанівського і відставила від ярославської церкви, а синів намовила, щоб відреклись від батьківської віри. Коли вона їх намовляла, подвигнув Бог одного латинського священика Станіслава, з ярославського передмістя, від костела св. Якова. Він прийшов до княгині і сказав: "Перестань одвертати дітей від батьківської віри, бо знищиш до решти дім Острозьких; обидва сини помруть малими, і не потішишся з них, а тебе саму гнів божий постигне; коли ж даси їм вирости в батьківській вірі, Бог їх умножить і звеличить, як батька і предків, і тебе поблагословить".
Але єзуїти, почувши це, сказали: "Не треба слухати цього божевільного, не знати що говорить", — і вона незадовго потім намовила своїх синів, що вони приступили до латинської віри, висповідались і запричастились в фарнім великім костелі, і співано з цього приводу звичаєм латинським Те Deum laudamus. Тоді знову прийшов той священик до княгині, що була з синами в костелі, і сказав так, що чули всі: "Тішишся, княгине, і співаєш Те Deum, але незадовго побачиш їх на марах мертвих і гірко заплачеш!"
А вже перед тим була така наука княгині і пророцтво про синів: в серпні 1609 року прийшов до Рівного, до війта Тимофія Ольшевського, якийсь прочанин, дав йому листа, писаного лядським письмом, і впросив віддати княгині, бо сам він не може піти до неї через таку далеку дорогу. Війт, не вміючи сам лядського письма, попросив одного шляхтича латинської віри, "письменника доброго", аби йому прочитав; той, прочитавши, не хотів сказати, що там було написано: "Війте, — сказав, — або спали, або подери, не буде тобі з добром, коли віддаси княгині — там зле пророцтво про погибель дому Острозьких". Але війт таки ублагав його, що він прочитав, а в листі було таке по-польськи 1:
"Милостива княгине Ганно! Я, Ілля пустинник з пущі Наревської, що прожив у тій пущі 17 років, годуючись зіллям і сухими ягодами. Коли ж люди почали знати про моє життя і до мене приходити, я пішов до Кракова, потім до Львова 2 — там побачив церкви руські, про котрі доти ледве чув, і їх богослуження мені сподобались, звідти пішов до Острога, де прийшли мені в пам’ять ті великі князі Острозькі; приглядавсь я там їх богослуженню, і дуже воно мені подобалось.
1 Лист скорочую, він вписаний по-польськи, і, можливо, й ходив по руках як окремий літературний твір.
2 Далі цього листа писано рукою іншою.
Бувши там, пригадав, що колись чув про Київ і печери з мощами святими; побувавши й там, пустився до Святої землі. Але на третім ночлігу під деревом, під час молитви, з’явився мені ангел з огняним мечем і наказав мені, аби я йшов до тебе, княгине Ганно, і загрозив тобі гнівом божим, аби ти синів своїх від віри не відводила. Бо коли вони зістануться при вірі батьківській, вивищить Бог Константина — як їх предка Константина, а Івана — як їх предка Івана, будуть довговічні і щасливі, і тебе Бог поблагословить. А як відведеш їх від віри, вони помруть одного року, не дочекавшися панства свого, а тебе хробаки живу з’їдять, і до пекла підеш. Це я під присягою оповідаю. Писано під деревом, де мені ангел божий з’явився".
Вислухавши цього листа, війт сказав: "Як вірний і жичливий слуга я цього листа не роздеру і не спалю, а відішлю княгині, аби й мене кара божа не постигла". Улятицький же пояснив, що він знає, який то пустинник — називається Хоментовський. А листа, крім нього, читало багато шляхти (вичисляються ймення) і ровенських міщан, інші ж, що читати не вміли, чули від тих, що читали, і досі це оповідають. Війт же переслав його з десятником Петром до княгині. Але та, послухавши єзуїтів, не прийняла цього як божу пораду, а веліла того війта огнем спалити, що то він як русин видумав того листа і написав у нім такі образливі речі. Доходили того довго в Рівнім, чи то він написав, але що було багато свідків, таких, які бачили й того подорожнього, як він листа війтові давав, а війта знали за людину просту, що по-польськи не вміє і листа такого зложити не могла, тому його не спалили, тільки в нічім не повинного старця вигнали з міста, в чім був, позбавивши всього (а був багатим); потім і жінку, і дітей його вигнали, заграбивши все майно.
Але за 9 років, як ті молоді княжата повернулися з країв італійських й інших, збулись пророцтва і того священика, і того пустельника: вмерли оба того самого року, 1618. Перший, старший Константан, що його по-лядському перехрестили злощасно на Адама 1, нагло захворів у Люблині на дворі Стадніцького і, недовго поболівши, помер. А рівно за рік того самого дня і години, в тім самім місті й домі помер скорою смертю молодший Іван, і так на цих двох скінчився славний і побожний рід кн. Острозьких через відступство від православної грецької віри".