Дерріл широкими, розмашистими жестами описував Зукі та Джейн чергове рішення в енергетиці.
— З геотермальною енергією, тільки-но викопаєш шахту — а чому б і ні, хай йому чорт, в Альпах щодня прокопують двадцятимильні тунелі, — єдиною проблемою буде зробити так, щоб енергія не спалила конвертер. Метали потопляться, як ті іграшкові солдатики на Венері. І знаєте, що є рішенням цьому? Це неймовірно просто. Камінь. Просто треба зробити всю машинерію, всі механізми й турбіни, з каменю. І це ж можливо! Зараз граніт уміють шліфувати так само вправно, як і топити сталь. З рідкого цементу вміють робити цілі потічки, уявляєте собі? Вся справа в розмірі часток. Метал віджив своє, точно так само, як і кремінь, коли настав Бронзовий вік.
Іншим витвором мистецтва, який Александра не помічала раніше, була блискуча фігура оголеної жінки — манекен не зі звичною матованою шкірою й кінцівками на шарнірах, а ніби в стилі Кіенгольца[78] з притаманною йому агресивністю, але гладенька й мінімально окреслена на манір робіт Тома Вессельмана, зігнута, ніби її трахають ззаду, вираз обличчя пустий і м’який, спина рівна, як стільниця. Виступ хребта був прямий, начеб жолоб для стікання крові на столі для розділювання м’яса. Сідниці нагадували два білі мотоциклетні шоломи, зварені докупи. Статуя вразила Александру своїм блюзнірським спрощенням її самої, жіночої форми. З Фіделевої таці вона взяла ще одну «Маргариту», присмачену сіллю (те, що відьми бояться солі, — міф і абсурдний наклеп; селітра й олія з печінки тріски, обидва елементи, що асоціюються з християнським доброчестям, — от чого вони не зносять), і почвалала до Ван Горна.
— Я збуджена й мені сумно, — мовила вона. — Хочу прийняти ванну, викурити косячок і поїхати додому. Я поклялася няньці, що повернусь не пізніше десятої тридцять; це була вже п’ята дівчина, до якої я звернулась, і було чутно, як на фоні на неї гримає мати. Батьки не хочуть, щоб їхні діти наближались до нас.
— Ти розбиваєш мені серце, — сказав Ван Горн, виглядаючи спітнілим і спантеличеним після розповіді про геотермальне горнило. — Не поспішай. Я ще не навалився. У нас тут план. Скоро спуститься Дженні.
У налитих кров’ю очах Ван Горна Александра вгледіла нове світло; він виглядав зляканим. Але що ж могло налякати його?
Кроків Дженні не було чутно на встеленому килимом вигнутому марші сходів; вона увійшла до видовженої кімнати з волоссям, заколотим, як у Еви Перон, і вдягнена у блідо-блакитний банний халат, що волочився по підлозі. Над кожною з грудей на халаті прикрасою слугувало по три вишиті вирізи, схожі на великі петлі для ґудзиків, які Александрі нагадали військові шеврони. Обличчя Дженні, з його широким, округлим чолом і міцним трикутним підборіддям, було вимите до блиску й позбавлене будь-якого макіяжу; усмішка також не красувалася на ньому.
— Дерріле, тільки не напивайся, — сказала вона. — Коли ти п’яний, то мелеш іще більше нісенітниць, ніж коли тверезий.
— Але ж це його надиха`є, — сказала Зукі зі своїм натренованим зухвальством, але поводячись обачно з цією новою жінкою, що оселилася в цьому будинку й певним чином взялася тут головувати.
Дженні проігнорувала її, розглядаючись довкола, над їхніми головами.
— А де мій любий Кріс?
Зі свого закутка озвалася Ребекка:
— Молодий чоловік у більотеці читає свого журнала.
Дженні виступила на два кроки і сказала:
— Александро, поглянь.
Вона розв’язала оперізку й широко розкрила поли халата, виставляючи напоказ своє біле тіло з усіма його округлостями, невеличкими складочками, хмаринкою м’якенького волосся, меншою за руку. Вона попросила Александру глянути на гладенький наріст під однією з грудей.