— Як гадаєш, воно збільшується, чи то мені так здається? А ось тут, — сказала вона, ведучи пальці співрозмовниці до пахви. — Відчуваєш маленьке ствердіння?
— Важко так сказати, — мовила Александра, схвильована, бо ж такі дотики траплялися в темряві ванної, а не в такому сміливому флюоресцентному освітленні, як ось тут. — Ми від природи наповнені невеличкими затвердіннями. Я нічого не відчуваю.
— Ти просто не зосереджуєшся, — сказала Дженні й жестом, який в іншому контексті видався б любовним, взяла зап’ястя Александри своїми пальцями й повела її праву руку до другої пахви. — Тут також є якась така штука. Благаю, Лексо. Зосередься.
Легенька щетина зголеного волосся. Шовковистість нанесеної пудри. Попід цим усім — грудочки, вени, залози, вузлики. У природі не існує однорідних речей; всесвіт накидали від руки.
— Болить? — спитала вона.
— Я не впевнена. Але щось відчуваю.
— Я думаю, там нічого нема, — промовила Александра.
— А це може бути якось пов’язаним із цим?
Дженні підняла своє міцне конічне персо, відкривши прозорий наріст — крихітний шматок цвітної капусти, мопсяча мордочка чи просто розтягнута рожева шкіра.
— Не думаю. У всіх є таке.
Зненацька втративши терпіння, Дженні запнула халат і щільно затягнула підперізку. Повернулась до Ван Горна.
— Ти їм уже казав?
— Але ж, люба моя, люба моя, — сказав він, витираючи кутики своїх усміхнених губ тремтячими пальцями. — З цього ж треба зробити церемонію.
— В мене розболілася голова від випарів, та й, гадаю, годі вже церемоній. Фіделю, принеси мені склянку содової води, aqua gaseosa, o horchata, por favor. Pronto, gracias[79].
— Весільний торт! — вигукнула Александра з крижаним трепетом прозріння.
— От ти й скумекала, крихітко Сенді, — сказав Ван Горн. — До тебе дійшло. Я бачив, як ти штрикала його пальцем, — піддражнив він.
— Це не дуже схоже на манеру Дженні. Я все одно не можу повірити. Розумію, але не можу повірити.
— Краще вам повірити, дівчата. Ми з цією малою побралися вчора пополудні, о третій дня. У найбожевільнішого мирового судді в Апоноугу. Він заїкається. Ніколи не думав, що можна заїкатися й отримати суддівську ліцензію. Ч-ч-ч-чи, Ч-Ч-Ч-Ч-Ч….
— О Дерріле, не може бути! — вигукнула Зукі, її губи настільки натягнулися в безжальному оскалі, що аж виглянули западини над її верхніми яснами.
Збоку від Александри засичала Джейн Смарт.
— Як ви могли вчинити так з нами? — спитала Зукі.
Саме формулювання «з нами» здивувало Александру, котрій це оголошення зненацька різонуло в животі.
— Це так підступно, — не вгавала Зукі, на її обличчі закляк зичливий вигляд. — Ми хоча б подарували їй шторку для душу.
— Чи форми для запікання, — хоробро сказала Александра.
— Вона таки добилася свого, — сказала Джейн, вочевидь, до себе, але, ясна річ, так, щоб це могли почути Александра та інші. — Їй таки це вдалося.
Дженні стала на свій захист; її щоки пашіли:
— Не було тут чого добиватися, все вийшло дуже природно, все одно я проводжу тут весь час і, природно…
— І природно природа йде своїм бридким природним плином, — виплюнула Джейн.
— Дерріле, а тобі з того який зиск? — спитала в нього Зукі своїм щирим і мужнім репортерським тоном.
— Ой, та сама знаєш, — сказав він покірно. — Стандартний набір. Осілість. Надійність. Гляньте на неї. Вона прекрасна.
— Гівно собаче, — поволі промовила Джейн Смарт, ледве стримуючись.
— З усієї поваги, Дерріле, я хоч і в захваті від нашої крихітки Дженні, — сказала Зукі, — але вона якась ніяка.
— Та ну, годі вам, це що за прийом такий? — безпорадно сказав здоровань, у той час як його закутана дружина стояла біля нього, не кліпаючи, як завжди сховавшись за крихким щитом невинності — цього снобізму неуцтва.
Не те щоб її мозок був менш ефективним за їхні, у своїх межах він, навпаки, переважав; він був як клавіатура лічильної машини проти їхніх друкарських машинок. Ван Горн намагався зібрати докупи своє достоїнство:
— Ану послухайте сюди, сучки, — сказав він. — Що це за ставлення таке, ніби я вам щось винен? Я прийняв вас, нагодував і трошки полегшив ваші паскудні життя…
— А хто спаскудив їх? — хутко спитала Джейн Смарт.
— Не я. Я новенький у місті.
Фідель заніс тацю з шампанським у фужерах на довгих ніжках. Александра взяла один і виплеснула його вміст в обличчя Ван Горну; нещільна рідина не досягла цілі, промочивши лише його матню й одну зі штанин. Усе, чого їй удалось досягти, — це те, що тепер жертвою виглядав він, а не вона. Вона рвучко пожбурила фужер у скульптуру з переплетених автомобільних бамперів; ось тут уже вона прицілилась краще, тільки от склянка на льоту перетворилася на ластівку й шугнула геть. Пальчик, що вилизував себе на сатиновому диванчику, жадібним язичком мусолячи крихітну пипку серед свого вбрання з довгого білого хутра, підскочив і погнався за нею з комічною граничною котячою пильністю, зелені очиська звузились; він підкрався по спинці фігурної чотиримісної канапи й зневірено цибнув з її краю. Пташка знайшла собі прихисток на висячій пінопластовій хмарі творіння Маржорі Штрадер.