Зукі засміялася.
— Бачила б ти себе, коли кажеш таке. Ти виглядаєш як Дженні, коли вона заявила, що у нас кепські манери.
— І, здається, вона ним верховодить, так по-своєму, по-холодному, — сказала Александра. — Я зрозуміла, що вони одружилися, по тому, як вона увійшла до кімнати, явившись із запізненням. Та й він був якийсь інакший. Не такий скажений, радше якийсь непевний. Виглядало це сумно.
— Ми хочемо щось зробити, люба, — сказала Зукі до Джейн. — Та й що ми можемо вдіяти, окрім як забити на них і знову стати самими собою? Гадаю, наразі це найкраще. Я почуваюся ближчою до вас більше, ніж упродовж усіх цих місяців. До того ж оті всі гарячі закуски, якими нас годував Фідель, подразнюють мені шлунок.
— Що ми можемо вдіяти? — риторично спитала Джейн. Її чорне волосся, розділене посередині на два зловісні крила, впало їй на обличчя, закривши його, й вона негайно ж повернула його на місце. — Це очевидно. Ми можемо зурочити її.
Це слово, ніби падуча зірка, що раптово залишає на небосхилі свій слід, занурило їх у мовчанку.
— Якщо вже тобі так кортить, то можеш зробити це сама, — сказала Александра. — Для цього ми тобі не потрібні.
— Ні, потрібні. Для цього потрібні всі ми. Це має бути не якесь несерйозне зурочення, від якого в неї тиждень побуде кропив’янка чи поболить голова.
Зукі відповіла після паузи:
— То що тоді ми нашлемо на неї?
Тонкі губи Джейн окреслили погане слово, яке позначає також і схожу на краба істоту, що живе в річках.
— Гадаю, це стало очевидно ще вчора; он де зачаїлася її тривога. Коли в людини є такий страх, то достатньо навіть найкрихітнішого психокінетичного поштовху, щоб він справдився.
— О, бідолашне дитя, — мимовільно вигукнула Александра, яка й сама мала той самий страх.
— Ні, не дитя, — сказала Джейн. — Вона вже, — і в її обличчі додалося зверхності, — місіс Дерріл Ван Горн.
По ще одній паузі Зукі сказала:
— А як подіє те зурочення?
— Ідеально прямолінійно. Александра зробить її воскову фігуру, і ми проколемо її голками під нашим конусом сили.
— А чому я маю зробити її? — спитала Александра.
— Все дуже просто, моя хороша. Ти скульпторка, а ми ні. До того ж ти й досі не втратила контакту з більшими силами. Віднедавна мої закляття відхиляються десь на сорок п’ять градусів. Півроку тому, коли ще зустрічалася з Реєм, я намагалася вбити кота Ґрети Нефф, а з того, про що він проговорився, я зрозуміла, що натомість повбивала всіх мишей у домі. Стіни смерділи ще кілька тижнів, а кіт, падлюка, був живий-здоровий.
Александра спитала:
— Джейн, а тобі не буває страшно самій?
— Ні, відколи я прийняла себе такою, як є. Непогана віолончелістка, жахлива матір і нудна давалка.
Обидві її співрозмовниці галантно кинулися протестувати проти останнього твердження, але Джейн не відступала:
— Я непогано смокчу, але коли на мене залазить чоловік, мене долає якесь обурення.
— То просто уявляй, що це твоя рука, — запропонувала Зукі. — Я іноді так роблю.
— Або ж думай, ніби це ти трахаєш його, — сказала Александра. — Що він — це якась іграшка, якою ти забавляєшся.
— Вже занадто пізно для цього всього. Я вже подобаюсь собі такою, як є. Я не була б такою ефективною, будь я щасливішою. От що я зробила для початку. Коли Дерріл роздавав марципанові фігурки, я відкусила голову тієї, що символізувала Дженні, але не проковтнула й за нагоди виплюнула в хустинку. Ось вона.
Вона підійшла до ослінчика біля піаніно, підняла кришку й дістала зіжмакану хустинку; зловтішно розгорнула її, відкривши їхнім очам вміст.
Невеличка, гладенька голівка-цукерка, ще більше розгладжена за ті кілька секунд, що перебувала у вогкості рота Джейн, таки й справді нагадувала округле лице Дженні: бліді блакитні очі з твердим поглядом, біляве волосся, настільки тонке, що лежало на її голові, ніби намальоване, певна порожність у виразі, що несла в собі якийсь виклик, зухвальство й запевно жовчність.
— Це добре, — сказала Александра, — але треба ще щось більш особисте. Найкраще — кров. Старі рецептури вимагають sang de menstruës[82]. Ну і, звісно ж, волосся. І обстрижені нігті.
— Пупковий пух, — дзвінко кинула Зукі, смішна від двох бурбонів.
— Екскременти, — серйозно провадила Александра, — щоправда, їх важко дістати, якщо ти не в Африці чи Китаї.
— Стривайте. Нікуди не йдіть, — сказала Джейн і вийшла з кімнати.
Зукі засміялася:
— Треба написати статтю для провіденського «Джорнал булетін»: «Змивний туалет і занепад відьомства». Вони казали, що коли я захочу знову писати, то можу стати їхньою позаштатною кореспонденткою.