Це зачепило Александрин гонор. Вона сказала:
— От холера. Тож давайте зробимо.
Це здавалося найпростішим, що можна зробити, — очистити ще один крихітний закуток від нескінченного бруду світу.
Намагаючись не торкатися нічого своїми руками, щоб туди не потрапили їхні власні виділення — солі та жир з їхніх шкір, численні бактерії з їхніх тіл, — вони втрьох струсили серветки, довгі біляві волосини, папірці від «Бенд-ейду» і, найголовніше, крихітні дрібки щетини з ніг, що застрибали по візерунках рушника, як живі кліщі, у керамічну попільничку, яку Джейн украла з «Бронзової бочки» ще в ті часи, коли ходила туди після репетицій з Неффами. Вона додала банькату цукрову голову, яку відкусила з торта, і картонним сірником розвела з усього цього невеличке вогнище. Серветки спалахнули помаранчевим полум’ям, волосся затріскотіло синім, видавши сморід смаленого, а марципанова голова стиснулася в чорну кульку. До стелі здійнявся дим і завис, як павутина на штучній поверхні тоненького шару гіпсокартону, що мав вигляд справжнього гіпсу.
— Так, — звернулась Александра до Джейн Смарт. — У тебе є згарок свічки? Чи, може, свічки для торта? Попіл треба розтовкти й додати десь із півсклянки топленого воску. Розтопи віск у каструлі, але спершу добряче намасти маслом дно і стінки, бо якщо до них прилипне хоч трохи воску, закляття може зіпсуватися.
Доки Джейн виконувала її настанови на кухні, Зукі поклала руку їй на лікоть.
— Хороша моя, я знаю, ти не хочеш цього робити, — сказала вона.
Погладжуючи ніжне зап’ястя тієї руки, Александра помітила, як веснянки, щільно розсипані по тильному її боці й перших суглобах, рідшали в напрямку до нігтів, начеб цю суміш недостатньо розмішали.
— Але це не так, — сказала вона. — Це приносить мені багато задоволення. Це справжнє мистецтво. Та й мені лестить, що ви так сильно вірите в мене.
І зовсім ненавмисне вона нахилилася й поцілувала Зукі у м’які, як подушечки, губи.
Зукі отетеріла. Її зіниці звузились, коли тінь від Александриної голови віддалилася від її зелених райдужок.
— Але ж тобі подобалась Дженні.
— Тільки її тіло. Так само, як мені колись подобались тіла моїх дітей. Пам’ятаєш, як пахнуть немовлята?
— О, Лексо, як гадаєш, хтось із нас колись матиме ще дітей?
Настала черга Александри знизувати плечима. Це питання видалось їй сентиментальним, безглуздим. Вона спитала в Зукі:
— А знаєш, із чого відьми колись робили свічки? Із жиру немовлят!
Вона встала, не зовсім певно. Вона пила горілку, від якої не лишається перегару і яка не містить надто багато калорій, але водночас і не проходить організмом безслідно, як потік нейтрино.
— Треба піти допомогти Джейн на кухні.
В задній частині шухляди Джейн знайшла стару коробку свічок для торта: рожевих і синіх. Розтоплені всі разом у змащеній маслом каструлі, змішані з попелом від крихітного вогнища й розмішані збивалкою для яєць, вони утворили перламутровий віск із вкрапленнями лавандово-сірого.
— А у що ми його виллємо? — спитала Александра.
Вони кинулися шукати форми для запікання, відкинули форму для паштету як надто велику, подумали про кавові чашечки й лікерові чарочки і спинили свій вибір на нижній частині старомодної, важкої, скляної соковижималки для апельсинів у формі сомбреро з носиком на обідку. Александра перекинула її догори дриґом і спритно наповнила; гарячий віск засичав у гострокінечному конусі, але скло не тріснуло. Вона підставила верхню частину під струмінь холодної води й почала стукати формою об край раковини, допоки їй у руку не випав опуклий восковий конус, досі теплий. Вона стиснула й видовжила його. З її долоні визирнув зародок людської фігурки, з чотирма зазубринками від її пальців.
— Чорт, — сказала вона. — Треба було лишити кілька пасом її волосся.
Джейн сказала:
— Піду гляну, може, щось залишилось на рушнику.
— А може, в тебе, часом, є ще й нігтечистка? — спитала в неї Александра. — На довгій ручці. Щоб можна було вирізати нею. Хоча згодиться і шпилька для волосся.
Джейн вийшла геть. Вона звикла слухатися наказів — Бахових, Попперових, цілого воїнства померлих чоловіків. За її відсутності Александра пояснила Зукі:
— Вся штука в тому, щоб не відколупнути більше, ніж треба. Зараз навіть в одненькій крихті є своя магія.
З ножів, що висіли на магнітній планці, вона взяла тупий маленький ножик із дерев’яною ручкою, витертою і розм’якшеною численними мандрівками крізь мийку. Ним вона вистругала шию й талію. Спилки спадали на паперовий рушник, розстелений на стільниці з форміки[83]. Висипавши спилки на кінчик ножа і тримаючи другою рукою запалений сірник під ним, вона накрапала воском на фігурку, формуючи груди. Таким же способом Александра сформувала трошки менші округлості живота і стегон. Ноги вона вирізала завужені до крихітних стоп, у своєму стилі. Спилки, що лишилися від цього, перетворилися — розігріті, накрапані й розгладжені — на сідниці. Вона увесь час тримала в голові образ дівчини — як та виблискувала у ванній. Руки були не важливі, тож їх вирізала по боках без зайвих вигадок. Ознака статі, яку вона твердо позначила кінчиком ножа, вийшла вертикальна й обернена. Інші згини й контури вона позначила нагостреним овальним краєм нігтечистки, яку принесла Джейн. А ще Джейн удалося знайти одну довгу волосину, зачеплену за нитки рушника. Вона піднесла її до світла з вікна, і, хоча колір однієї волосини годі визначити, та здалася їй не чорною, не рудою і ніби світлішою й тоншою за волосину з голови Александри.