— Дівчатка, годі гризтися, — заблагала Зукі. — Давайте розслабимось. До речі, про зустрічі в місті: ніколи не вгадаєте, кого я зустріла вчора ввечері біля суперетти.
— Енді Воргола, — знехотя кинула Александра.
— Дон Поланскі!
— Оту Едову малу поблядушку? — спитала Джейн. — Та її ж підірвало бомбою в Нью-Джерсі.
— Її останків так і не знайшли, лише одяг, — нагадала решті Зукі. — Тож вона переїхала з того притону в Гобокені до Мангеттену, це був справжній штаб. Революціонери ніколи насправді не довіряли Еду — він був надто старий і відсталий — і саме тому довірили йому те завдання з бомбою — щоб перевірити його щирість.
Джейн недоброзичливо зареготала, але вже з тоном вібрато у своєму смішку.
— Єдина Едова якість, у якій я ніколи не сумнівалася, — він був щонайщирішою сракою.
Верхня губа Зукі зморщилась у мовчазному докорі; вона повела далі:
— Вочевидь, зі щирістю Дон не було жодних проблем, тож її відразу прийняли у верхівку, й вона щовечора каталася кудись в Іст-Вілідж, поки Ед підривав себе в Гобокені. Вона вважає, що це сталося тому, що в нього тремтіли руки при підключенні дротів; далося взнаки погане харчування й постійна робота в підвалі. А ще в ліжку він був ніякий, думаю, вона це розуміла.
— Її оссяло, — сказала Джейн і відразу ж виправила на: — Щось донкнуло в голівці Дон.
— Хто розповів тобі все це? — спитала Александра в Зукі, роздратована поведінкою Джейн. — Ти підійшла до неї біля суперетти?
— О, ні, мене лякає та банда, у них тепер є навіть чорні, не знаю, звідки вони, мабуть із гетто в південному Провіденсі. Зазвичай я ходжу з другого боку вулиці. Це мені розповіли Геллібреди. Дівчина повернулася в місто й більше не хоче жити з вітчимом у трейлері біля залізничної станції, тож вона поселилася біля вірменського магазину й прибирає в будинках за сигарети і якийсь дріб’язок, до Геллібредів вона приходить двічі на тиждень. Гадаю, в Розі вона бачить мати-наставницю. У Рози хвора спина, вона не може навіть віника підняти, не скрикнувши.
— Як так, — спитала Александра, — що ти знаєш стільки всього про Геллібредів?
— О, — сказала Зукі, зводячи погляд до стелі, котра дзенькала й гуділа притлумленими звуками телевізора, — буває, заходжу до них посидіти-потеревенити, відколи розійшлася з Тобі. Геллібреди дуже смішні, коли на неї не нападає хандра.
— А що сталося у вас із Тобі? — спитала Джейн. — Ти виглядаєш такою… вдоволеною.
— Його звільнили. Тому провіденському синдикату, який володіє «Вісником», здалося, що газета під його керівництвом не достатньо «сексуальна». І мушу визнати, він робив свою роботу як-небудь; ті єврейські матері, вони дуже псують своїх синів. Думаю влаштуватися туди редакторкою. Якщо така, як Бренда Парслі, може взятися за чоловічу роботу, то не розумію, чому не можу я.
— Твоїм кавалерам, — підмітила Александра, — щось не дуже таланить.
— Я б не називала Артура кавалером, — сказала Зукі. — Для мене бути з ним — це як читати книжку: він стільки всього знає.
— Я кажу не про Артура. А він також кавалер?
— А йому в чомусь не таланить? — спитала Джейн.
Зукі прокрутила очима; вона ж бо гадала, що про це всі знають.
— Ой, та ні, лише мучить фібриляція. Док Пет сказав йому, що багато хто живе з нею роками, якщо користується наперстянкою. Він ненавидить фібриляцію; каже, це ніби пташка, зачинена в грудях.
Обидві подруги, отак дещо приховано вихваляючись своїми коханцями, в очах Александри видавалися уособленням здоров’я: доглянуті й засмаглі, живляться силою від смерті Дженні, сотають з неї енергію, як із чоловічого тіла. Джейн підтягнута й засмагла, у босоніжках і крихітній сукенці, й Зукі також, у тому літньому вбранні, яке носять усі жінки Іствіка, — махрові шорти, від яких її зад здається підтягнутим і округлим, і барвиста, блискуча дашикі[85], в якій її груди бовтаються, вказуючи на відсутність ліфчика. Лишень уявіть собі: бути у віці Зукі — тридцять три — і наважитись ходити без ліфчика! Ще з тринадцяти років Александра заздрила тим струнким від природи дівчатам із невеличкими грудьми, що можуть собі щасливо їсти і їсти, в той час як її дух обтяжувала маса плоті, готової перетворитися на жир щоразу, як вона набирала добавку. Очі їй залоскотали сльози заздрощів. Для чого вона має грузнути в цьому житті, коли відьма повинна танцювати, пурхати?
— Так далі не можна, — бовкнула вона крізь горілку, що вже починала крутити кутами хирлявої кімнатки. — Ми мусимо відкликати закляття.