— Їхні сасдрофчі отгуїги вфіх наф…
Бренда схилила голову, і з її рота народився яскравенний, кудлатий, мерзенний на смак метелик-монарх, з помаранчевими крильцями, облямованими густим чорним, і пустився в недбалий і ледачий політ попід фарбованими білим кроквами.
Дженні відчула, як у її бідолашному, в’янучому тілі, начеб під коконом, роздувається напруга.
— Допоможіть, — затинаючись, промовила Бренда в кафедру, на якій лежали, обляпані слиною й комашиним слизом, цупкі аркуші з її проповіддю. Здалося, її зараз вирве. Її довге, біле, як платина, волосся гойдалося, і мідне коло розкидало довкола снопи світла. Парафіяни порушили заціпенілу тишу; зачулися голоси. Френні Лавкрафт гучним криком глухої людини запропонувала викликати поліцію. Реймонд Нефф навіть скочив на рівні й потрусив кулаком у скаламученому сонцем повітрі; в нього трусилися щоки. Дженні загиготіла; смішливість, що розпинала її зсередини, вже було годі стримати. Якимось чином саме пожвавлення через усе це робило його таким смішним, це нагадувало невгамовного кота з мультика, який встає по тому, як його розплющили, і продовжує погоню. Вона розсміялася — дзвінким, чистим сміхом барв усіх метеликів — і висмикнула руку зі співчутливої, міцної хватки Ґрети. Подумала, хто ж може це робити: Зукі, як відомо всім, зараз у ліжку зі спритним Артуром Геллібредом, поки його дружина пішла в церкву; старий хитрий галант Артур упродовж тридцяти років трахав студенток фізичного факультету в Кінгстоні. Джейн Смарт поїхала аж ген у Ворвік грати на органі Гаммонда для збіговиська мунів[87], що зібралося в покинутому квакерському молитовному домі; обстановка (як Джейн розповідала Мевіс Джессап, котра розповіла Розі Геллібред, а та розповіла Дженні) була гнітюча — всі ці молоді представники верхівки середнього класу із зачісками морських піхотинців і промитими мізками, — зате платять непогано. Александра зараз, мабуть, ліпить крихіток або прополює хризантеми. Може бути, що це відбувається без волі жодної з трьох, може, це щось, що вони випустили в повітря, як ті ядерні науковці, що приготували бомбу для перемоги над Гітлером і Тодзьо, а зараз так шкодують про це, як Айзенгавер, відмовившись підписати мир із Хо Ші Міном, який би припинив усю ту колотнечу, як дикі квіти пізнього літа — золотушник і дика морква — полегшились від насіння в анабіозі на кошлатих полях, які взялися серпанком, де чорні раби колись відчиняли ворота перед сквайрами, що мчали галопом, убрані в пальта з роздвоєними фалдами й шапки з бобра і фетру. Хай воно як, а все це виглядає дуже смішно. Гербі Прінц, його щокате, жадібне, тонкошкіре обличчя пожовкло від хвилювання, відштовхнув Альму Сіфтон, пробився до проходу й мало не збив з ніг місіс Геллібред, котра, подібно до інших жінок, інстинктивно прикривала цупко стиснутий рот і підводилася, щоб піти.
— Моліться! — вигукнула Бренда, побачивши, що втратила контроль над подіями.
З її нижньої губи полилося щось, роблячи підборіддя блискучим.
— Моліться! — крикнула вона лунким чоловічим голосом, як лялька черевомовця.
Дженні заливалась істеричним реготом, тому її довелось вивести на вулицю, де вигляд її примари, що тупцяє поміж чотириоких Неффів, викликав богобоязний страх у бюргерів, що о цій ранній порі мили свої автомобілі уздовж Кокумскассок-вей.
Джейн Смарт укладалася спати тоді, коли й діти, часто лягаючи в ліжко, щойно підіткнувши двох найменших, і засинаючи, поки старші потай додивляються півгодини «Меннікса» чи якийсь інший серіал із погонями на машинах, дія якого розгортається десь у Південній Каліфорнії. Близько другої-другої тридцять вона різко прокидалася, начеб один раз дзенькнув телефон, а потім замовк, чи зловмисник перевірив дверну ручку або обережно, затамувавши подих, вибив шибку. Джейн прислухалася, затим усміхалася в темряві, пригадавши, що це настав час її рандеву. Встаючи в напівпрозорій нейлоновій нічнушці, вона огортала плечі крихітною стьобаною сатиновою кофтинкою і ставила на плиту молоко для какао. Рендольф, її ненажерливий молодий доберман, підбігав, цюкаючи кігтями по кухонній підлозі, й вона давала йому погризти «Чю-З» — твердий, як каменюка, собачий смаколик у формі кістки; він забирав цей підкуп у свій куток і починав вигравати на ньому зловісну музику своїми довгими зубами, що випиналися над фіолетовими губами. Молоко закипало, вона проносила своє какао через шість сходинок до ярусу вітальні й діставала з кофра віолончель — її червоне дерево настільки осяйне й живе, ніби це якась плоть вищого ґатунку. «Хороша крихітка», — бувало, казала вголос Джейн, бо тиша у пласких трактах колотнечі — ніякого тобі дорожнього руху, ніякого дитячого плачу (Коув-гоумз вставав і лягав фактично синхронно) — була такою досконалою, що аж лякала. Вона обшукувала подовбану підлогу, шукаючи вибоїну, аби вставити ніжку, підтягала туди пюпітр, трирежимний торшер і крісло з рівною спинкою й починала грати. Сьогодні вправлятиметься з Другою з Бахових сюїт для віолончелі без акомпанементу. Ця була однією з її улюблених; так, ця їй дійсно краща за мляву Першу і страшенно складну Шосту, аж чорну від шістдесят четвертих нот, неможливо високу, написану мовби для п’ятиструнного інструмента. Втім завжди, навіть посеред Бахового мало не годинникового передзвону змін, можна було щось відкрити, щось почути, той момент, коли серед скрипу коліс зривається крик. Бах жив щасливо в Кетені, от якби тільки не передчасна смерть дружини Марії і шлюб такого simpatico й музично обдарованого принца Леопольда зі своєю молодшою кузиною Генрієттою Ангальтською; малу наречену Бах назвав словом «amusa», тобто кимось протилежним до музи. Генрієтта позіхала на пишних концертах, а її вимоги відвертали принцову увагу від Kapellmeister, та настільки, що пришвидшили його пошуки посади кантора в Лейпцигу. Він прийняв нову посаду ще до Бахового від’їзду з Кетена, навіть попри неочікувану смерть своєї нечуйної принцеси. У Другій сюїті є одна тема — мелодійна послідовність висхідних третіх і спаду цілих тонів, — вона програється у прелюдії, а потім робить разючий розворот в алеманді — миттєвий розворот (на третину вищий) спаду; таким чином, до плинної мелодії (moderato) додавалося пікантності, котра все поверталась і поверталась, предмет обговорення досягав свого піку в дисонансі акорду forte d діез-a між тремтячим натуральним флажолетом і перебором, від якого стираються пальці, piano, тридцять другими нотами. А предмет обговорення, усвідомила Джейн Смарт, продовжуючи грати вже по тому, як какао, якого вона так і не скуштувала, перетворилося на теплувату гидоту, — це смерть, оплакана смерть Марії, що доводилась Баху кузиною, і давно бажана смерть принцеси Генрієтти, яка б однак настала. Смерть була простором, який ці збурунені, гулкі ноти звільняли, грандіозний, відполірований внутрішній простір, що все зростав і зростав. Останній такт був позначений poco a poco ritardando і включав інтервали — найбільшим з них був D-d’, — які відправляли її пальці ковзати грифом вгору і вниз, видаючи глухі попискування. Алеманда закінчувалася тією ж низькою тонікою, грандіозно: звук поглинав увесь світ.