Френні Лавкрафт нахилилася до Рози Геллібред і щось гучно, але нерозбірливо, прошепотіла. Ван Горн уловив тривогу, і його вразлива, незграбна промова перейшла в оборону:
— О’кей, — вигукнув він парафіянам. — То й що? Ви скажете, що це в людській природі. Що це історія людства. Що воно має спільного з Творінням? Що намагається донести мені цей божевільний? Можна продовжувати все далі й далі, аж до темної ночі, розповідати про тортури, які люди використовували одне проти одного під священними прапорами тієї чи іншої віри. Китайці відривали шкіру від тіла дюйм за дюймом, у Середні віки випускали з чоловіка кишки в нього ж на очах, а до всього — відрізали хрін і запихали до рота. Вибачте, що так це все описую, — захопився. Справа в тому, що, коли скласти все це докупи й помножити на мільярди мільйонів, воно й на дрібку не зрівняється з жорстокістю, яку таке природне, органічне, дружнє Творіння наклало на своїх істот ще від тих часів, коли перші спантеличені набори амінокислот виділилися з гальванізованої каламуті. Жінки, яких ніколи не звинувачували у відьомстві, симпатичні, тендітні, біляві кралечки, що ніколи не кидали лихого погляду навіть на багатоніжку, щодня помирають у муках, мабуть, таких же страшних і вже точно куди довших, ніж завдавав давній добрий Hexenstuhl[89]. Він був укритий великими тупими шипами, от тільки не знаю, за яким термодинамічним принципом він працював. Я більше не хочу думати про це, та й, закладаюся, ви також. Ви зрозуміли, про що я. Це було жахливо, жахливо; Господи, це було жахливо.
Його окуляри сповзли на кінчик носа, і, поправляючи їх, він мовби притискав на місце все своє обличчя. Декому з парафіян здалося, що в нього мокрі щоки.
Дженні серед них не було; вона лежала в лікарні з нестримною внутрішньою кровотечею. Ось це й була підводна течія проповіді. Рей Нефф також був відсутній: він прийняв запрошення професора Геллібреда покататися на Артуровому новенькому «Геррешоффі» з гафельними вітрилами до Мелвілла й назад. Одначе Ґрета прийшла й сиділа сама. Було важко сказати, про що думає Ґрета, чого вона хоче. Те, що вона німкеня, хоча її акцент був не таким уже й поганим, як із нього насміхалися люди, хочете вірте, хочете ні, закривало її душу за певними ґратами, коли намагатися заглянути всередину. Пряме волосся кольору соломи, коротко підстрижене, і разючі очі блакиті брудної посудомийки, сховані за бабусиними окулярами. Вона ніколи не пропускала неділю, але, либонь, це було через ту бездумну педантичність її раси, німецької раси, тієї захопливої машини, що завжди прагне, аби романтичний демон схопився за її важелі.
Ван Горн на якусь мить поринув у тишу, незграбно гортаючи словник, начеб його руки були в рукавицях. Цього разу було чутно, коли старенька місіс Лавкрафт нахилилася до місіс Геллібред і виразно спитала:
— Для чого він використовує такі брудні словечка?
Роза Геллібред виглядала вкрай потішеною; це була висока жіночка з маленькою головою, посадженою серед кубла жорсткого сиво-чорного волосся, що трохи стирчало. Її крихітне обличчя мало колір волоського горіха, морщене-переморщене десятиліттями поклоніння сонцю; те, що вона прошепотіла у відповідь, було неможливо розібрати. З другого боку від неї сиділа Дон Поланскі; дівчина мала чарівні монгольські вилиці, на взір замурзану шкіру й той непроникний безпристрасний спокій нестримних. Між ними з Розою натрамбувалося багато психічної енергії.
Ван Горн неясно почув обурення і звів погляд, моргнув, поправив окуляри на носі й вибачливо промовив:
— Знаю, це займає доволі багато часу, але ось тут, поки я гортав, на одній сторінці натрапив на слово «солітер», а на іншій — «тарантул». «Тарантул — рід великих, волохатих павуків; малорухливі, проте здатні різко кидатися на жертву; не є смертельно отруйними для людини». Красно дякую. А ось що пишуть про його повзучого друга: «Один із численних представників виду цестод (наприклад, Taenia); дорослі особини ведуть паразитичний спосіб життя в кишечнику людини та інших хребетних тварин». Один із численних, прошу зауважити, не якісь один-два каліки, запхані десь у закуток Творіння, всі ж бо помиляються, а ціла купа, купа різних видів, аж подумати страшно, скаже хтось. Не знаю, як ви, всі, хто тут зібралися й не дочекаєтесь, коли я заткаюся й нарешті всядуся, але мене завжди захоплювали паразити. В негативному значенні. От до прикладу, вони бувають різних розмірів, починаючи від вірусів та бактерій, як ваша улюблена сифілісна спірохета, до стрічкових червів тридцяти футів завдовжки і круглих червів, таких великих, що можуть зайняти всю товсту кишку. Як правило, в кишечнику вони почуваються якнайкраще. Сидіти собі серед слизьких кавеликів у когось у тельбухах — от як їм ведеться найзатишніше. Ви навіть перетравлюєте їжу за них, тож їм навіть не потрібний шлунок, досить рота й очка, даруйте за мою французьку. Оце так-так, з якою ж винахідливістю наш старий добрий Великий Творець приклав Свою щедру руку до створення цих скромних, крихітних демонів. Ось, я тут дещо виписав, з Ен-цик-ло-пе-дії, як казав Джиміні Крікет[90], якби ще ж у цьому паршивому світлі можна було щось прочитати; Брендо, я не розумію, як вам це вдається, з тижня на тиждень. На вашому місці я б уже вийшов на страйк. О’кей. Годі клеїти дурня.