— Я почуваюсь гнило, — оголосила вона.
— Ой, не переймайся, — зітхнула Зукі, сама говорячи втомлено. — Люди постійно помирають.
— Я просто хочу, щоб мене обійняли, — неочікувано сказала Александра.
— Люба, а хто не хоче?
— Це все, чого вона хотіла.
— І отримала це.
— Ти маєш на увазі Дерріла?
— Так. А найгірше — це те, що…
— А куди ще гірше?
— Насправді мені не можна казати це навіть тобі — Джейн розповіла мені цілком таємно; ти ж знаєш, вона зустрічається з Бобом Озґудом, а той вивідав це в дока Пета…
— Вона була вагітна, — сказала їй Александра.
— Звідки ти знаєш?
— А що може бути ще гірше? Це так сумно, — сказала вона.
— Навіть не знаю. Не хотіла б я бути тією дитиною. Мені чомусь здається, що Дерріл не створений для батьківства.
— То що він тепер робитиме?
Перед внутрішнім оком Александри огидно завис ембріон: тупоморда риба, скручена, як декоративний дверний молоток.
— Ой, думаю, десь те ж саме, що й раніше. У нього тепер нова компанія. Я ж тобі розповідала про церкву.
— Я читала твій нарис в «Очах і вухах». Ти подала це все як лекцію з біології.
— Так воно й було. Це була прекрасна пародія. Як він любить. Пам’ятаєш його варіацію на «Соловей співав у Берклі». Не могла нічого написати про Розу, Дон і Ґрету, але скажу чесно: коли вони схиляють голови докупи, конус сили, що здіймається над ними, просто неймовірно наелектризований, як полярне сяйво.
— Цікаво було б побачити, як вони виглядають в чому мати родила, — сказала Александра.
Коли вона дивилася на своє тіло збоку, воно завжди було вдягнене, правда, не завжди в те, що було на ній у той час.
— Жахливо, — кинула Зукі. — Ґрета схожа на одну з горбкуватих, скуйовджених гравюр того німця, ну знаєш, того…
— Дюрера.
— Так. Роза худюща, як швабра, а Дон — як та замурзана мала приблуда з великим, гладеньким, випуклим дитячим животиком і без грудей. Бренда ж… Бренді я б вдула, — зізналася Зукі. — Хотіла б я оце знати, чи не використовувала це я часом Еда, щоб зблизитися з Брендою.
— А я знову ходила на болото, — у свою чергу зізналася Александра, — зібрала всі іржаві голки й поштрикала ними себе в різних місцях. Та все одно це нічого не дало. Док Пет каже, що не бачить навіть доброякісної пухлини.
— Ой, хороша моя! — вигукнула Зукі, й Александра усвідомила, що налякала її й вона хоче повісити слухавку. — Ти поводишся дуже дивно, хіба ні?
Кілька днів по тому Джейн Смарт сказала по телефону, її голос був колючий від обурення:
— Не може бути, що ти ще не чула!
Александрі дедалі більше здавалося, що Джейн та Зукі спершу обговорювали все самі, а тоді та або та дзвонила їй наступного дня або й пізніше, суто з почуття обов’язку. Либонь, ще й підкидали монетку, аби визначити, хто це робитиме.
— Навіть від Джо Маріно? — продовжувала Джейн. — Він же один з головних кредиторів.
— Ми з Джо більше не бачимося. Чесно.
— Який жаль, — сказала Джейн. — Він був дуже приємний. Якщо тобі до вподоби італійські ельфи.
— Він кохав мене, — сказала Александра, безпорадно, знаючи, якою дурною бачить її співрозмовниця. — Але я не могла допустити, щоб він покинув Джину заради мене.
— Ну, — сказала Джейн, — це радше такий спосіб висловити це, не втративши обличчя.
— Може, й так, Болячко-Джейн. Хай буде так. То розкажи, що нового в тебе.
— Не лише в мене, у всього міста. Він поїхав. Дременув, золотце. Il est disparu[91].
Ці її «с» боляче кололи, але, здавалося, штрикали вони оте інше тіло, в яке Александра могла повернутися, лише коли спала.
З того, з яким гнівом Джейн сприймала це, Александра могла подумати хіба одне:
— Боб Озґуд?
— Дерріл, люба. Будь ласка, прокинься. Наш любий Дерріл. Наш лідер. Наш спаситель від іствікської ennui[92]. І забрав із собою Кріса Ґебріела.
— Кріса?
— Ти від самого початку мала рацію. Він один з тих.
— Але ж він…
— Дехто з них може й так. Але вони не сприймають це серйозно. Вони не ставляться до цього з тими ілюзіями, які є в нормальних чоловіків.
Har, har, diable, diable, saute ici, saute lá. А вона ж була там, згадала Александра, ще рік тому, милуючись з відстані тим маєтком, а тоді переймаючись, що її стегна надто товсті й білі, коли довелося брести через воду.
— Що ж, — відтак мовила вона. — Хіба ж не дурепами ми були?
— Я б радше сказала «наївними». Та й як тут не бути, живучи в цьому болоті? Ти ніколи не питала в себе, чому ми тут? Бо наші чоловіки посадили нас тут, а ми, як якісь дурні маргаритки, просто собі залишились.