— Гарненько розважтеся там, — мовила вона і, згадавши слово зі шкільного курсу латини, шепотом проказала: — Copula, copula, copula[37].
Затим вона стала на коліна й поклала цей зелений кудлатий амулет під ліжко, де помітила десь із дюжину балабухів пилу й загублені колготи, які не мала часу дістати, бо дуже поспішала. Її соски вже ствердли, передчуваючи Еда Парслі, його чорну припарковану машину, мимовільний, викривальний промінь вогників «Пойнт Джудіт», паршиву, сиру мотельну кімнату, за яку він уже заплатив вісімнадцять доларів, і бурю його провини, яку їй доведеться знести, щойно він вдовольниться сексуально.
Цього пообіддя з холодним, низьким, срібним небом Александра вирішила, що на східному пляжі буде надто вітряно й сиро, тож зупинила свій «субару» край дороги до пляжу, неподалік від гатки, що вела до маєтку Леноксів. Тут лежав широкий відрізок заплави; через дію припливу трава на ній нині виблискувала й низько прилягала до землі купинками, і Вуглик міг вільно побігати тут. Поміж покоцаних валунів, що слугували гігантськими кістьми гатки, море полишило мертвих чайок і порожні крабові панцирі, які пес любив обнюхувати й порпатися серед них. Також тут стояли залишки вхідної брами: дві цегляні колони, увінчані бетонними мисками для фруктів, тримаючи іржаві осі залізної брами, якої вже давно не було там. Доки вона стояла, вдивляючись у напрямку набурмосеного симетричного будинку, його власник безшумно спинив позаду неї свій «мерседес». Автомобіль був білий, але геть брудний, одне крило було покоцане, а друге — відремонтоване й перефарбоване в колір слонової кості, що не зовсім пасував. На Александрі була червона бандана проти вітру, тож, повернувшись, вона побачила відображення власного обличчя в смішливих очах того темного чоловіка, як закляклий овал, обрамлений червоним супроти срібних смужок понад морем, — її волосся було покрите, як у черниці.
Автоматичне вікно машини м’яко опустилося.
— Нарешті й ви приїхали, — гукнув він, вже не так по-клоунськи, як на післяконцертній вечірці, а більше з фактичною констатацією ділової людини.
Його порубцьоване обличчя зашкірилось. Обіч нього, на передньому сидінні, сиділа темна конічна фігура — колі, але такий, в чиїй тримасній шерсті чорний був домінантним кольором. Ця істота безжалісно гавкнула, коли вірний Вуглик прибіг до хазяйки зі свого далекосяжного забігу винюхування падла.
Вона схопила свого улюбленця за нашийник, щоб утримати його, бо він загарчав і загавкав, і заговорила голосніше, щоб її голос можна було почути над собачим брехом:
— Я просто зупинилася тут, а не…
Її голос прозвучав ніжніше й молодше, ніж насправді; от і попалася.
— Я знаю, знаю, — нетерпляче урвав її Ван Горн. — Усе одно заходьте випити. Я ж вам ще не проводив екскурсії.
— Вже пора додому. Діти повертаються зі школи.
Кажучи це, Алексадрі довелось відтягувати Вуглика, котрий проявляв значний інтерес і чинив опір, до машини. Його прогулянка ще не завершилась, він хоче лишитися.
— Краще заскакуйте в мій драндулет, — погукав чоловік. — Насувається приплив, і не думаю, що ви захочете застрягти тут.
— Не схочу? — перепитала вона, скоряючись, наче автомат, зраджуючи свого найкращого друга, замкнувши Вуглика самого в «субару». А він-бо сподівався, що вони разом поїдуть додому.