Вона опустила водійське вікно на дюйм, щоб заходило повітря, й замкнула дверцята. Чорна собача морда насторочилася від несподіванки. Його вуха піднялися так високо над головою, наскільки їхню м’яку вагу могли витримати її хвилясті складки. Вона часто пестила ці оксамитово-рожеві складки біля каміна, вишукуючи в них кліщів. Вона повернулася:
— Але тільки на хвилинку, — заїкнулася вона до Ван Горна, незв’язно, незграбно, з неї ніби спали її роки з усією врівноваженістю й силами.
Коли вона відчинила дверцята «мерседеса», колі, про якого Зукі не згадувала у своїй статті, мерзотний недоносок, граційно ковзнув на заднє сидіння. Інтер’єр машини був виконаний у червоній шкірі, передні сидіння обтягнуті овечими шкурами, вовнистим боком назовні. Дорого і гнило клацнувши, дверцята зачинилися з її боку.
— Носику, поздоровкайся, — сказав Ван Горн, повернувши свою велику голову, ніби незручний шолом, до заднього сидіння.
У його пса був такий справді гострий ніс, яким він тицьнув Александру в долоню, коли вона підставила її. Гострий, мокрий і колючий кінчик, як бурулька. Вона хутко відсмикнула руку.
— Приплив буде не раніше, як за кілька годин, — сказала вона, намагаючись повернути свій голос у реєстр дорослої жінки.
Гатка була суха й повіспована вибоїнами. Так далеко його вдосконалення ще не дісталися.
— Ой, той мерзотник вміє надурити, — сказав він. — Хай воно як, а як ваші справи? Виглядаєте ви пригніченою.
— Справді? Чому ви так вважаєте?
— Я це бачу. Для декого осінь — депресивна пора, інші ж ненавидять весну. Я сам завжди любив весну. Все росте, аж відчуваєш, як стогне та стара курва природа: не хоче ж цього робити — тільки не знову, ні, будь-що, тільки не це, — але ж треба. Все це для неї як тортура, всі ці пуп’янки, проростання, струмування соку в деревах, бур’яни й комахи знову вилазять із землі, щоб дати бій, насіння намагається згадати, як, на біса, працює те ДНК, — всі ці змагання за краплинку азоту; Господи, це жорстоко. Може, я надто чутливий. Але закладаюся, що ви в ту пору просто розкошуєте. Жінки не такі чутливі до подібних речей.
Вона кивнула, заколисана вибоїстою дорогою, що зменшувалася під нею, зростаючи за спиною. Біля в’їзду на острів стояли цегляні колони, близнюки тих, що з далекого краю, однак ці ще мали свою браму, чиї залізні крила впродовж років стояли широко розчахнуті, а іржаві завитки обернулися на ґрати для дикої виноградної лози, отруйного плюща й навіть переплетених молодих деревець — болотних кленів, чиї крихітні листочки перетворювалися на червону ніжність, майже як троянди. Одна з колон утратила свою корону зі штучних фруктів.
— Жінки здебільшого доволі легко сприймають біль, — провадив Ван Горн. — А я — я не зношу його. Навіть не можу змусити себе прибити муху. Бідолашка й так помре вже за кілька днів.
Александра пересмикнулась, пригадавши, як мухи сідали їй на губи вві сні: їхні крихітні ворсисті лапки, електричний дотик їхньої енергії, ніби доторкаєшся до оголеного проводу під час прасування.
— Я люблю травень, — непевно зізналась вона. — От тільки щороку він такий, як ви й сказали, — напружений. Принаймні для садівників.
На її полегшення, ніде перед маєтком не стояла припаркована зелена вантажівка Джо Маріно.
Найскладніша частина роботи по тенісному корту, здавалося, була вже зроблена: замість золотавих екскаваторів, які описала Зукі, там стояло кілька молодиків без футболок, з легким свистючим звуком натягуючи огорожу на прямі металеві стійки навколо того, що з відстані, коли вона глянула через вигин алеї туди, де у мертвих в’язах гніздилися снігові чаплі, скидалося на велику гральну карту з двох бляклих кольорів, що імітували траву й землю; решітка білих ліній виглядала контрастно чіткою, такою ж прискіпливо чіткою, як і віккська діаграма[38]. Ван Горн зупинив машину, щоб вона могла помилуватися.
— Я спершу думав купити в тому «HarTrue», та, навіть не беручи до уваги його первинну ціну, утримання того покриття — суцільний головний біль. А з «AsPhlex» усе, що треба робити, — це інколи змітати листя, а якщо пощастить, можна грати навіть аж до грудня. Ще кілька днів, і майданчик можна охрестити; я тут саме думав запросити вас і двох ваших подруг і пограти вчотирьох.
— Боже мій, хіба ми достойні такої честі? До того ж я в поганій формі… — завела вона, маючи на увазі свою гру.
У свій час вони з Оззі багато грали вдвох з іншими парами, але відтоді вона взагалі майже не грала, хоча раз чи двічі на літо Зукі й витягувала її по суботах на гру сам на сам на понівечених громадських кортах біля Саутвіка.