Етикет вимагав, щоб вона повернулась і помахала Ван Горну з іронічним, тріумфальним фліртом. Він, маленький чорний «Y» між цегляними стійками своїх розвалених воріт, помахав їй у відповідь обома руками, рівно виставивши їх. Він зааплодував, плескаючи в долоні так, щоб звук доходив до неї через площину води з затримкою в частку секунди. Він кричав щось, із чого їй вдалось розібрати лише «Ви вмієте літати!» Вона витерла банданою свої ноги, вкриті краплями й сиротами, і натягнула слакси, а Вуглик тим часом гавкав і махав хвостом на вініловому покритті всередині «субару». Його радість була заразна. Вона всміхнулася до себе, думаючи, кому б першому подзвонити й розповісти про це: Зукі чи Джейн. Нарешті вона також пройшла ініціацію. Рука на тому місці, де він ущипнув її, досі пекла.
Маленькі деревця — сухі цукрові кленочки й крихітні червоні дубочки, що низько присіли до землі, — пожовкли першими, начеб залишатися зеленими було чимось на кшталт випробування на силу і найменші слабнули першими. На початку жовтня дівочий виноград зненацька скропив алізариновим рум’янцем поруйнований кам’яний мур позаду її ділянки, там де починалось болото; затим похилі паралельні клинки сумаху засвітилися червоним, помережаним з рудим. Ніби мляве гудіння гігантського гонга, лісами ширилася жовтизна всіх відтінків, від засмаглих буків і ясенів, поцяткованої золотом карії, до рівного маслянистого відтінку рукавичок сассафрасу, рукавичок, що можуть мати один пальчик, або й два, або й жодного. Александра часто підмічала, як у сусідніх дерев одного виду, пророслих із двох насінинок, що, крутячись, упали разом на землю в один і той же вітряний день, листя, попри те, жовтіло в різному ритмі, і в одного воно ніби відбілювалось, із бляклого ставало бляклішим, тоді як інше виглядає, начеб кожен його листок якийсь фовіст[43] пофарбував вручну, вкривши хаотичними цятками червоного й зеленого. Папороті під ногами, в’янучи, демонстрували розмаїття форм. Кожна викрикувала: «Я є, я була». Затим в осені відбувалося переродження ідентичності після літнього буйства зелені. Обшир цієї події, від пляжних слив і мірики уздовж блок-айлендської протоки до яворів і каштанів, вишикуваних уздовж споконвічних вулиць (Бенефіт, Біневелент) на Коледж-гіл у Провіденсі, відповідав на щось розсіяне й ніжне всередині Александри, на її почуття злиття, пасивну здатність споглядати дерево й почуватися непохитним стовбуром із багатьма руками, до кінчиків котрих струмує сік, ставати продовгуватою хмаринкою, по-чудному самотньою в небі, чи ропухою, що відскакує зі шляху косарки у глибшу, вогкішу траву, — таку собі хитку бульбашку на довгих лапках, іскру страху під широким бородавчастим лобом. Вона була тією ропухою, як і лихими лискучими лезами, прикріпленими до отруйних вихлопів мотора. Панорамне убування хлорофілу з боліт і пагорбів Океанського штату[44] здіймало Александру, немов димок, як погляд над мапою. Навіть екзотичні гості ньюпортських багатіїв — англійський горіх, китайське райдерево, Acer japonicum — не встояли перед цим масовим рухом капітуляції. Треба полегшитись, щоб вижити. Не можна зациклюватися. Безпека полягає в тому, щоб зменшитися, стати достатньо худим і малахольним, щоб впустити щось нове. Лиш дивацтво наважується на ті стрибки, що дають життя. А той смаглявий чоловік на острові був нагодою. Він був отим новим, отим магнетичним, і вона заново переживала ті натягнуті моменти їхнього чаювання, момент за моментом, мовби геолог, що любовно подрібнює камінь.
Молоді, стрункі клени, коли за них зайшло сонце, перетворилися на охоплені вогнем смолоскипи, обвуглені скелети всередині розжареного гало. Сірість оголеного гілля дедалі більше й більше забарвлювала ліси при дорогах. Там, де розчинилися всі інші речовини, — запанували похмурі конічні вічнозелені. Жовтень робив свою справу, урізаючи день за днем, і відтак увійшов у свій останній день, доволі погожий, як для гри в теніс на свіжому повітрі.
Джейн Смарт, у сніжно-білому костюмі, підкинула тенісний м’ячик. В польоті той обернувся на кажана, його крильця, спершу скручені в невеличкі кульки, наступної миті, стріпнувшись, розкрилися, ніби парасоля, а сама істота з рожевою сліпою мордочкою залопотіла геть. Джейн верескнула, впустила ракетку і крикнула через сітку:
43
Фовізм — напрям у французькому образотворчому мистецтві початку ХХ сторіччя, що фокусувався на насиченості кольорів.