— Моя ракетка весь час була, ніби дохла.
— Бо треба використовувати кетугт[46] замість нейлону, — зичливо зауважила Александра, бо ж її команда перемогла.
— Вона важка, як зі свинцю зроблена; в руці постійно стріляло, коли я підіймала її. Зізнавайтесь, дівки, хто з вас це робив? Це зовсім не чесно.
Ван Горн також придумав відмовку:
— Чортові контактні лінзи, — сказав він. — Коли туди потрапляє бодай одна пилинка, очі ріже, ніби лезом.
— Гарна видалася гра, — підбила підсумок Джейн. Її часто використовували, подумала вона, у цій ролі матері-примирительниці, незаміжньої тітки, позбавленої пристрасті, коли насправді вона аж клекотіла.
Годинники вже перевели на зимовий час, і темрява опустилася швидко, коли вони вервечкою вийшли на доріжку, що вела до освітлених вікон будинку. Всередині троє жінок розсілися рядом на вигнутій канапі у Ван Горновій видовженій, повній витворів мистецтва, але однак дещо пустуватій вітальні, попиваючи трунки, які він приніс їм. Їхній хазяїн був майстром екзотичних напоїв, по-алхімічному наколочених із текіли, гренадину, crème de cassis, тріпл-секу, сельтерської води, журавлинового соку, яблучного бренді й добавок ще навіть більш потаємних, які він тримав у високій голландській шафці сімнадцятого сторіччя, оздобленій угорі двома застиглими ангельськими головами, чиї обличчя, через старіння деревини, потріскались прямісінько на очах. Море, що проглядалося з його паладіанських вікон, набуло кольору вина або кизилового листя перед осипанням. Між іонійськими колонами каміна, попід масивною поличкою, простягався керамічний фриз із фавнами й німфами — оголеними білими фігурами на синьому тлі.
Фідель приніс закуски — випічку й соуси з перемелених морських істот, empanadillas, calamares en su tinta, — які були спожиті з огидливими висками; їжу брали пальцями, що набували барви болотистої сепії, такої ж, як і кров цих соковитих дитинчат кальмарів.
Час від часу одна з відьом вигукувала, що їй треба зробити щось із дітьми — або піти додому й приготувати їм вечерю, або хоча б подзвонити й офіційно призначити найстаршу доньку головною. Сьогодні ж бо й так скажений день: геловінський вечір лякання-частування, і деякі дітлахи пішли на вечірки, а деякі повиходили на вулиці, «колядуючи» на затінених, покручених вулицях середмістя Іствіка. Попід парканами шкандибатимуть галасливі ватаги маленьких піратів і Попелюшок у масках із застиглими гримасами й живими вологими очима, що блищать з отворів у картоні; повиходять привиди в наволочках, з торбинками, у яких торохтять «M&M’s» та «Герші кісес». Дверні дзвінки дзеленчатимуть без угаву. Кілька днів тому Александра поїхала на закупи зі своєю наймолодшою дитиною, крихіткою Ліндою, у «Вулворт» біля молу — вогні цієї задрипаної місцини виглядали відважно супроти темряви довкола, а всередині, серед мішури для дітей, наприкінці дня товклися змучені, старі, огрядні клерки, — і на якусь мить Александра відчула колишню магію, вбачивши в цих широко відкритих оченятах дев’ятирічної дитини символічну велич акційних примар, автентичність запакованого гобліна — маска, костюм і пластиковий пакет для солодощів за 3.98. Америка навчає своїх дітей, що будь-яку пристрасть можна адаптувати під нагоду купити її. В пориві емпатії Александра перетворилася на власну дитину, тиняючись між рядами, чиї дива на продаж розміщувались на рівні очей, і кожен пахнув власним міцним духом чорнила, гуми чи цукрового тіста. Однак такі материнські моменти накочувались на неї дедалі рідше, що більше вона опановувала власне «я», напівбогиня, більша й суворіша, ніж могли уявити собі інші. Зукі, сидячи біля неї на канапі, вигнула спину, потягуючись у своїй куценькій персиковій сукенці, так що аж виглянули її білі трусики з оборками, і, позіхнувши, сказала: