— Мені й справді пора йти додому. Бідолашки. Наш будинок стоїть просто посеред міста, його, мабуть, узяли в облогу.
Ван Горн сидів напроти неї у своєму оксамитовому кріслі; він рясно впрів у ірландському в’язаному светрі з натуральної вовни — від неї досі линув масний дух вівці, — натягнувши його поверх трафаретного зображення кривозубого Малкольма Ікса, який щось показував.
— Не йдіть, дорогенька, — сказав він. — Залишайтесь і прийміть ванну. Я саме це збирався зробити. Від мене тхне.
— Ванну? — спитала Зукі. — Це я можу зробити і вдома.
— Тільки не у восьмифутовій тиковій ванній, от що вже ні, то ні, — відказав чоловік, крутячи своєю великою головою з такою лютою пустотливістю, що кудлатий Пальчик, злякавшись, скочив з його колін. — А поки ми добряче відкисатимемо там, Фідель приготує нам паелью, тамале чи ще там щось.
— Тамале, тамале, тамале, — нервово сказала Джейн Смарт.
Вона сиділа скраю канапи, за Зукі, і в її профілі була присутня сердита чіткість, подумала Александра. Фізично найслабша з них, вона напилася найбільше й намагалася триматися. Джейн відчула, що про неї думають; її гарячий погляд зчепився з Александриним.
— А ти що скажеш, Лексо? Що думаєш?
— Ну, — була її униклива відповідь, — я брудна, і в мене все болить. Три сети — забагато для цієї бабці.
— Після такого почуватиметесь на мільйон, — запевнив її Ван Горн. — От що я пропоную, — звернувся він до Зукі. — Біжіть додому, гляньте, як там ваші малі, й повертайтеся сюди якомога швидше.
— Забіжи й до мене додому й глянь, як там мої, гаразд, люба? — вклинилася Джейн Смарт.
— Побачимо, — сказала Зукі, знову потягнувшись.
На кінчиках її довгих веснянкуватих ніг красувалися невеличкі капці з китичками, ніби заячі лапки.
— Може, я й зовсім не повернуся. Клайд хотів, щоб я написала невеличкий геловінський репортаж: сходила в місто, взяла інтерв’ю в кількох колядників на Оук-стрит, попитала в поліції, чи ніхто не попсував громадської власності, може, вдасться розкрутити старожилів у «Немо» на розмови про давні недобрі дні, коли вони милили вікна й затягували на дахи возики та всякі інші речі[47].
Ван Горн вибухнув:
— Чому ти постійно панькаєшся з тим нікудишнім Клайдом Ґебріелом? Він мене лякає. Той тип хворий.
— От саме тому, — відповіла Зукі, дуже швидко.
Александра сприйняла це як знак того, що Зукі нарешті порвала з Едом Парслі.
Ван Горн також вловив це.
— В такому разі, може, якось запрошу сюди і його.
Зукі встала й гордовито відкинула волосся з обличчя. Сказала:
— Тільки не робіть цього заради мене, я й так щодня бачу його на роботі.
По тому, як вона підхопила ракетку й пов’язала навколо шиї свій брунатний светр, було важко сказати, повернеться вона чи ні. Всі почули, як завелась її машина, блідо-сірий «корвейр» із відкидним дахом і марнославним номерним знаком її колишнього чоловіка — «ПУСТУН», — котрий і досі висів ззаду (а що дивніше — двигун у нього також був ззаду), пробуксувала й заторохтіла геть алеєю. Сьогодні вода була низька, низька під повним місяцем, така низька, що стародавні якорі й гнилі риб’ячі ребра повистромлювалися в зоряне сяйво з тих місць, де морська вода вкривала їх щомісяця на якісь кілька годин.
Після від’їзду Зукі троє тих, що лишилися, стали почуватися вільніше, затишніше у своїх порівняно неідеальних тілах. Усе ще вдягнені у свій пропітнілий спортивний одяг, з пофарбованими кальмаровим чорнилом пальцями, їхні горлянки і шлунки збадьорені гострими соусами Фіделевих тамале й енчілад, вони увійшли зі свіжими напоями до музичної зали, де двоє музикантів показали Александрі, як далеко вони просунулися з Брамсом у мі мінорі. Як же гриміли десять пальців того чоловіка по безпорадних клавішах! Ніби він грав руками, що належать не людині, сильнішими й широкими, як граблі, що ніколи не плутаються, огортаючи ритмом трелі й арпеджіо, а тоді ковтаючи їх. Щоправда, його м’якшим пасажам бракувало якоїсь виразності, начеб вони не були притаманні його системі, достатньо низькій для необхідного ніжного дотику.
Бідолашна куценька Джейн, насупивши брови, намагалася не відставати, її обличчя все блідло і блідло, з нього струмувала концентрація, біль у руці зі смичком явний, друга рука бігає вгору-вниз, затискаючи струни так, ніби вони надто гарячі, щоб затримуватися на них. Материнським обов’язком Александри було поаплодувати по завершенні цього напруженого й гарячкового концерту.
47
Традиція цивілізованого, «родинного» Геловіну виникла в Америці лише 1920 року, коли в місті Анока, Міннесота, було проведено парад на честь свята. Раніше ж святкування цього дня було пов’язане зі значними збитками і злими розіграшами, такими як замилити вікна в сусідських будинках, випустити корів, перекинути вуличний туалет тощо.