— Я можу ввімкнути музику, — сказав Ван Горн, зворушливо переймаючись, щоб вони не занудьгували. — Тут підключено чотиридоріжковий програвач.
— Ш-ш-ш, — промовила Джейн. — Я чую машину на алеї.
— Прийшли за цукерками, — припустив Ван Горн. — Фідель дасть їм яблук із лезами, які ми приготували.
— А може, це повернулася Зукі, — мовила Александра. — Люблю тебе, Джейн; у тебе такі хороші вуха.
— Хіба ж вони не милі? — погодилась її співрозмовниця. — У мене гарненькі вуха, це мені казав навіть батько. Дивись. — Вона прибрала волосся з одного й повернула голову, потім з другого. — Біда лише в тому, що одне з них трохи вище за інше, тож на мені косо сидять окуляри.
— Дещо квадратні, — сказала Александра.
Сприйнявши це за комплімент, Джейн додала:
— А ще милі й прилягають до голови. А в Зукі стирчать, як у мавпи, ти помічала?
— Часто.
— А ще в неї очі сидять надто близько одне до одного, і прикус треба було поправити в дитинстві. А її ніс трохи схожий на картоплину. Чесно, навіть не знаю, як їй усе так гарно вдається.
— Не думаю, що Зукі повернеться, — сказав Ван Горн. — Вона надто прив’язана до тих невротичних придурків, що керують цим містом.
— І так, і ні, — сказав хтось; Александра подумала, що це Джейн, але прозвучав ніби її голос.
— Хіба ж тут не затишно й мило? — сказала вона, щоб перевірити власний голос. Він звучав глибоко, ніби чоловічий.
— Наш дім вдалині від дому, — сказала Джейн, саркастично, як припустила Александра. Було зовсім не легко досягти небесної гармонії з Джейн.
Звук, який почула Джейн, був не від Зукі, а від Фіделя, що ніс «Маргарити» на величезній гравійованій таці, про яку Зукі так захоплено розповідала Александрі, кожен широкий винний бокал стояв на тоненькій ніжці, вінця присипані морською сіллю. Александрі видалось дивним, у своїй оголеності в цьому домі, що Фідель не роздягнений, а в схожій на піжаму уніформі кольору армійської роби.
— Зацініть, дами, — гукнув Ван Горн, нагадуючи хлопчака своїм вихвалянням, а також через вигляд його білого заду, бо саме виліз із води й порався біля кнопок на дальній чорній стіні.
Почулося ковзюче гудіння, і стеля вгорі, не перфорована, а з тьмяного гофрованого металу, ніби в сараю, відсунулася, відкривши небо з ріденьким розсипом зірок. Александра впізнала липке павутиння Стожарів і гігантський червонястий Альдебаран. Ці безглузді, далекі світила й не по сезону тепле, але, однак, кусюче осіннє повітря вкупі з плетивами Нельсон на чорних стінах і сюрреалістичними арпівськими формами[51] її власного опуклого тіла огорнули її «я» зусібіч, такі ж відчутні, як ванна в клубах пари й охолоджена ніжка фужера, затиснута між її пальцями, і в неї виникло відчуття, ніби вона переплетена з численними ефірними тілами. Ці зорі конденсувалися, ніби сльози, й осіли на її теплих очах. Вона неквапно перетворила ніжку фужера в руці на стеблину великої жовтої троянди і вдихнула її аромат. Вона пахла лаймовим соком. Її губи віднялися від неї, обліплені кристалами солі, товстими, як росинки. Колючка в стеблині проколола їй палець, і вона спостерігала за крапелькою крові прямісінько по центру завитка відбитка пальця. Дерріл Ван Горн нахилився й порпався біля пульта, а його блискучий білий зад більше не здавався єдиною частиною його подоби, яка була без волосся чи відразливо обшитою якимось екзоскелетом, а його істинною подобою, подібно до того, як ми сприймаємо голову більшості людей як їхнє істинне «я». Їй захотілось поцілувати її, його лискучу, невинну, невидющу дупу. Джейн передала їй щось пекуче, що вона слухняно піднесла до своїх уст. Печіння в трахеї Александри змішалося з гарячим, сердитим поглядом очей Джейн у той час, як під водою рука її подруги по-риб’ячому куснула й ковзнула по її животу, довкола тих плавучих грудей, яких, за її словами, вона жадала.
— Гей, не забувайте про мене, — гукнув Ван Горн і хлюпнувся у воду, розбивши момент, бо маленька рука Джейн зі своїми мозолистими, ніби риб’ячі зуби, пальчиками відпливла геть. Вони продовжили свою балачку, проте слова вільно відпливали геть від значень, ця розмова була ніби мацання, і час падав лінивими витками крізь дірки у приголубленій свідомості Александри, аж поки не повернулася Зукі, принісши з собою цей самий час.
Вона вбігла разом з осінню, що зачепилася за її замшеву спідницю з передньою зав’язкою з дубленої шкіри і твідову куртку, защібнуту на талії і з подвійним плісе на спині, ніби в мисливиці; її персикова тенісна сукня залишена вдома в кошику.
— Твої діти в порядку, — проінформувала вона Джейн Смарт і, здавалося, зовсім не вразилась знайти їх усіх у ванні, начеб і так уже знала цю кімнату, з її сланцем, яскравими мідними змійками, щербатим шматком підсвічених зелених джунглів за стіною і стелею з холодним прямокутником неба і зірок. Зі своєю чудесною, діловою швидкістю, спершу поставивши сумочку, розміром із кобуру, на стілець, якого Александра не помічала раніше — у цій кімнаті були меблі, стільці й матраци, всі чорного кольору, тому й зливалися з оточенням, — Зукі роздягнулася, спершу скинувши свої квадратні туфлі на низьких підборах, тоді знявши мисливську куртку, тоді розв’язавши і спустивши до стегон замшеву спідницю, тоді розстебнувши шовкову блузу ніжного бежевого кольору — барви прихованого заманювання, — спустивши нижню спідницю, рожево-коричневу, відтінку чайної троянди, за нею — білі трусики, і, нарешті, звільнивши ліфчик, нахилившись уперед із простягнутими руками, так, що дві спорожнілі чашечки з легкістю зісковзнули по її плечах прямо в руки; разом із цим рухом її оголені груди гойднулися назовні. Груди Зукі були достатньо маленькими, щоб міцно тримати форму, заокруглені конуси, чиї верхівки колись було вмочено в темніший рожевий, і на тому місці не було агресивного виступу пипки соска. Її тіло скидалося на полум’я, полум’я м’якого білого вогню, як здалося Александрі, що дивилася, як Зукі спокійно нагнулася, щоб зібрати з підлоги свою білизну й кинути її на стілець, що був ніби матеріалізована тінь, а затим діловито запорпалась у своїй великій перекидній сумочці, шукаючи шпильки, аби заколоти своє волосся того блідуватого, але буйного кольору, що зветься рудим, та насправді лежить десь між абрикосовим і рум’янцем тису. Її волосся було цього кольору скрізь, де росло, і поки вона заколювала його, цей жест оголив два жмутики в неї під пахвами, обидва роздвоєної форми, ніби прикріплені по боках метелики. В цьому полягала її прогресивність; Александра і Джейн ще й досі не порвали з патріархальною установкою голитися, накладеною в часи, коли вони були ще юні й училися бути жінками. В біблійній пустелі жінок змушували натирати пахви кременем; жіноче волосся кидало чоловікам виклик, і Зукі, як наймолодша серед відьом, почувалася найменш зобов’язаною підстригати і стримувати своє природне буяння. Її струнке тіло, вкрите ластовинням від рук і аж до гомілок, було все ж достатньо пишне, щоб її обриси заколивалися, доки вона підходила до них, у блідому світлі вмонтованих у підлогу ламп, що охороняли краї ванни, з чорного тла цього місця, його штучного чорного монотону, ніби в студії звукозапису; краї видива її оголеної краси коливалися посеред тиші, бентежні й примарні, ніби в кіно, в момент, коли глядачеві пропонують серію стоп-кадрів, щоб створити ефект пурхливого руху. Тоді Зукі наблизилась до них і відновила свою тривимірність, її такий милий, довгий, оголений бік, чарівно підпсований рожевою бородавкою і бузковим синцем (Ед Парслі у припадку радикальної провини?), і не лише її кінцівки були вкриті ластовинням, а й усе чоло, смужка на носі й навіть, чітким сузір’ям, на прогині її підборіддя, невеличкого трикутного підборіддя, рішуче зморщеного, коли вона, сівши на край ванни, вдихнувши, вигнувши спину й напруживши сідниці, опустилася в димучу, цілющу воду.