— Що ти, ні, — відповіла Александра, нещиро.
Та й хто б казав, що є жорстокістю, а що ні. Бідолашна Френні Лавкрафт могла зламати ногу того вечора й до самої могили пересуватися з ходунком. Александра, з дерев’яною ложкою в руці, підійшла до телефона й знічев’я, чекаючи, поки Джейн виллє все своє озлоблення, почала згинати ту штуку своїми розумовими хвилями, аж ручка вигнулась, ніби собачий хвіст, і опинилась у різьбленому черпалі. Затим вона поволі почала закручувати змієподібну, круглу спіраль по руці. Від гострих пестощів деревини по шкірі їй подерло морозом.
— А як там Зукі? — спитала Александра. — Її ж, виходить, також типу кинули, хіба ні?
— Вона радіє. Вона сама заохочувала його, якщо вірити їй, робити з цією Дон, що тільки схоче. Гадаю, вони з Едом уже вдосталь набавились.
— То це значить, що вона переключиться на Ван Горна? — Ложка огорнулася навколо її шиї й черпалом торкалася губів. На смак нагадувала олію для салату. Вона хляснула язиком по дереву, і язик на відчуття став як пір’їна, роздвоєний. Вуглик щось нюшив біля її ніг, стривожений, внюхавши магію, яка мала тонкий аромат паленого, ніби вперше увімкнений газовий ріжок.
— Я так припускаю собі, — продовжувала Джейн, — що в неї інші плани. Її не так вабить до Дерріла, як тебе. Чи мене, у цьому плані. Зукі любить, щоб чоловік був у біді. Моя тобі порада: пильнуй за Клайдом Ґебріелом.
— О, та його жахлива дружина! — вигукнула Александра. — Треба щось зробити з її бубонінням.
Вона заледве думала, що говорить, бо, щоб подражнити Вуглика, поклала ложку, що знай звивалася, на підлогу, і шерсть на його заргивку наїжачилась; ложка підняла «голову», Вуглик оголив зуби, а його очі спалахнули люттю.
— То зробімо це, — жваво відказала Джейн Смарт.
Стривожена цією новою злобою в Джейн, і дещо налякана нею, Александра наказала ложці розігнутися; та кецнула і, дзенькнувши, застигла на лінолеумі.
— Не думаю, що це наша справа, — м’яко заперечила вона.
— Я завжди зневажала його й зовсім не дивуюсь, — оголосила Фелісія Ґебріел у своїй пласкій, самовдоволеній манері, начеб звертаючись до невеличкого гурту друзів, котрі одностайно вважали її чудовою, хоча насправді говорила вона до свого чоловіка, Клайда.
Крізь п’яний післявечерішній туман він намагався докумекати статтю в «Сайєнтіфік амерікен» про останні аномалії в астрономії. Вона стояла в буркітливій, очікувальній напрузі в одвірку кімнати, стіни якої були сховані книжковими поляцями. Він її використовував як кабінет тоді, коли Дженні та Кріс не були тут і не захаращували її електронними звуками Джоан Баез та «Біч бойз».
Фелісія так і не переросла цієї самовпевненості гарненької, свіженької старшокласниці. Вони з Клайдом разом вчилися у варвікських державних школах, і яким же принадним живчиком була вона: учасниця кожного позакласного заходу, починаючи від учнівської ради й до дівочої волейбольної команди, до всього ще й кругла відмінниця, вже не кажучи про те, що була першою в історії дівчиною-капітаном дискусійного клубу. Мала пронизливий голос, що здіймався над рештою в до неможливого високій частині «Всипаного зорями стягу»[53]: він прорізав мелодію наскрізь, як ніж. До Клайда в неї було кільканадцять кавалерів; вона була ще тією штучкою. Він постійно нагадував собі про це. Вночі, коли вона засинала біля нього з цією гнітючою швидкістю доброчесних і гіперактивних, полишаючи його годинами борюкатися на самоті з демонами безсоння, в його організмі осідала вечірня доза спиртного, він роздивлявся її непорушні риси під місячним світлом, і заціпеніння її затінених, заплющених повік в орбітах очей і губ, складених над якимось невираженим висловленням у сонній дискусії, відкривало його огляду стару досконалість гарно обточених кісток. У несвідомості Фелісія виглядала тендітною. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився на неї, і до нього поверталася подоба жвавої дівчини-підлітка, яку він колись покохав, що носила ворсисті пастельні светри й довгі спідниці в клітинку, що гойдалися по коридорах, оточених високими зеленими шафками, а ще — відчуття повернення до свого довготелесого, «головатого», підліткуватого «я»; гігантська ілюзорна колона з утраченого й змарнованого часу поставала зі стін спальні, так, що вони лежали, мовби два понівечених тіла на дні вентиляційної шахти. Однак зараз вона стояла перед ним рівно, незнехтувальна, вдягнена в чорну спідницю й білий светр, у яких головувала на вечірніх зборах наглядової ради у справах заплав, де й почула про Еда Парслі від Мевіс Джессап.
— Він слабак, — твердила вона, — слабак, якого хтось колись назвав вродливим. Мені він ніколи не видавався вродливим, з тим псевдоаристократичним носом і біготливими оченятами. Не варто було йому подаватися в пастори, він не мав до цього поклику, вважав, що зможе зачарувати Бога, як зачаровував бабусь, що ті аж не помічали, який він порожній. Про мене — Клайде, та дивись же ти на мене, коли я говорю, — йому аніскілечки не вдалося показати якості людини Божої.