Клайд заснув, обіймаючи її за живіт, тож їй довелось підняти ту важку руку — м’яке деренчання його хропіння спинилося, а затим відновилось, — щоб вислизнути зі свого розхитаного ліжка. Спробувала ще раз попісяти, і це їй не вдалося, зняла з другого боку дверей ванної нічнушку й халат, подивилася на неспокійну дитину, чия ковдра була зіпхнута на підлогу в запалі якогось жахіття. Повернувшись до ліжка, Зукі приспала себе, полинувши думками до старого маєтку Леноксів — до тенісу, в який вони зможуть грати навіть взимку по тому, як Дерріл встановив напрочуд велике надувне покриття з брезенту, яке трималося теплим повітрям, і напоїв, які після гри принесе їм Фідель, з доданими кольоровими плямками лайму, вишні, м’яти та піменто[55], і до того, як переплітатимуться їхні погляди, смішки й плітки, ніби мокрі кола, залишені їх склянками на скляному столику в гігантській кімнаті Дерріла, де вкривався пилюкою поп-арт. Ось там ці жінки почувалися вільними, були ніби у відпустці від протхнулого застоєм життя, що хропіло в них під боком. Заснувши, Зукі побачила уві сні ще одну жінку — Фелісію Ґебріел, її напружене трикутне обличчя, що патякає, патякає, дедалі сердитіше й сердитіше, її обличчя наближалося, кінчик її язика, що кольором трохи нагадував піменто, теліпався за зубами в невтомному рівномірному обуренні, вже почавши вихльостуватись з-за зубів, торкаючись Зукі то тут, то там, може, не треба, але ж це так приємно, кому там казати, що природно, а що ні, — все, що існує, є природним, до того ж ніхто не бачить, ніхто, о, такий твердий, спритний, маленький, червоний кінчик, такий справді делікатний, такий хороший. Зукі на якусь мить прокинулася й усвідомила, що до оргазму, до якого Клайд не спромігся її довести, її наблизило видіння Фелісії. Зукі закінчила її старання власною лівою рукою, не в ритм із Клайдовим хропінням. Перед місяцем пронеслась крихітна тріпотлива тінь кажана, і в цьому Зукі також угледіла заспокоєння, в думці про те, що крім її розуму не спить щось іще, як тоді, коли серед ночі, на далекому, невидимому розі скрипів нічний тролейбус у часи, коли вона була дівчинкою в штаті Нью-Йорк, у тому крихітному цегляному місті, подібному до нігтя на краю довгого крижаного озера.
Закоханість у Зукі змусила Клайда пити більше; п’яному, йому легше пориналося в бажання. В ньому завелася тварина, чия гризота була такою собі товариською розмовою. Те, що колись він так само бажав Фелісію, змушувало всю цю ситуацію виглядати куди більш задовільно безнадійною. Здатність бачити все наскрізь була його нещастям. Він не вірив у Бога з семи років, в патріотизм із десяти, а в мистецтво з чотирнадцяти років, збагнувши, що йому не судилося стати Бетховеном, Пікассо чи Шекспіром. Його улюбленими письменниками були великі провидці — Ніцше, Юм, Гіббон, безжальні, тріумфальні, ясні уми. Все частіше й частіше він вирубався десь поміж третім і четвертим скотчем, неспроможний пригадати наступного ранку, яка книжка лежала в нього на колінах, з якої зустрічі повернулася Фелісія, коли він пішов спати, як рухався кімнатами будинку, котрий відтепер відчував як обширну й крихку шкаралупу по тому, як з неї виїхали Дженніфер та Крістофер. Надворі, на Людовік-стрит, гримів трафік, ніби безглузде стугоніння Клайдових крові та серця. У своєму самотньому одурінні від випивки й бажання він дістав із високої, запиленої полиці свого Лукреція, ще з коледжу, наскрізь пописаного підрядковими перекладами його освіченого, багатообіцяльного коледжного «я». «Nil igitur mors est ad nos neque pertinet hilum, quandoquidem natura animi mortalis habetur»[56]. Він прогортав сторінки маленької, делікатної книжечки, її оксфордсько-білий корінець був стертий до білого в тих місцях, де його молоді, спітнілі руки вкотре і вкотре торкалися її. Він марно пошукав той уривок, де описується відхилення атомів, те випадкове, ненавмисне відхилення, в якому ускладнюється матерія, і внаслідок нагромадження зіткнень починають існувати всі речі, включно з людьми та їхньою дивовижною свободою; бо без такого відхилення всі атоми вічно падатимуть долу крізь inane profundum[57], ніби краплі дощу.
Вже багато років він мав звичку вийти у відносну тишу заднього подвір’я перед тим, як піти спати, аби на хвилинку подивитися на неймовірний розсип зірок; це була призма ймовірності, він знав це, що дозволила цим полум’яним тілам перебувати в небі, бо ж якби первинна вогненна куля була б бодай на відтінок більш однорідна, не сформувалася б жодна галактика, а якщо менш — мільярди років тому галактики поглинули б самі себе в надто квапливій різнорідності. Він ставав біля іржавого пересувного гриля для барбекю, яким більше не користалися, відколи поїхали діти, і нагадував собі закотити його в гараж, бо в повітрі вже вчувалася зима, але так жодного разу й не спромігся на це, ніч за ніччю, спрагло зводячи лице до того загадкового дива, що сходилося склепінням над головою. В його очі струмувало світло, яке почало свою подорож ще в ті часи, коли печерні люди валандались широким світом у зграях, як мурахи по більярдному столу. Сузір’я Лебедя з його недовершеним хрестом, Андромеда з її летючим «V», що застрягло біля другої зірки, невеличка пушинка, що — його занедбаний телескоп частенько ясно показував — є спіральною галактикою поза Чумацьким Шляхом. Ніч за ніччю небеса лишалися тими ж самими; Клайд був ніби фотопластина, яку виставляли знову й знову; зорі позастрягали в ньому, ніби кулі в бляшаному даху.
56
«Смерть для нас, отже, — ніщо; ми не маємо з нею направду жодних стосунків, адже довели: душа наша смертна» (