Сьогодні його старий «De Rerum Natura»[58] склав свої по-молодецьки анотовані сторінки й ковзнув йому між коліна. Він було задумався вийти надвір для проведення свого ритуалу зореглядин, коли до його кабінету завалилася Фелісія. Хоча, звісно, цей кабінет належав не йому, а їм обом, як і кожна кімната в цьому будинку також належала їм обом, як і кожна прилегла дошка і шматочок покришеної обмотки на старій одножильній мідній проводці були їхні, й іражве барбекю з дерев’яною дощечкою над дверима, із зображенням орла червоно-біло-синього кольору, який під обстрілом атомів вицвів до рожево-жовто-чорного.
Фелісія зняла смугастий вовняний шарф, намотаний довкола шиї й голови, і обурено тупнула ногою в чобітку:
— Цим містом керують такі дурні; взяли і проголосували за зміну назви Причальної площі на площу Казмірчака, на честь того малого ідіота, що поїхав у В’єтнам і загинув там.
Вона стягнула чоботи.
— Ну, — сказав Клайд, порішивши бути тактовним. Відколи плоть, пух і мускус Зукі заполонили ті клітини його мозку, що він беріг для своєї пари, Фелісія стала видаватися прозорою, просто зображенням жінки, намальованим на цигарковому папері, який може легко віднести вітром. — Та місцина вже вісімдесят років як перестала бути причалом. Вона замулилась після завірюхи 88 року.
Він був безневинно гордий за свою точність; нарівні з астрономією, Клайд, у дні, коли ще мав ясну голову, цікавився й земними катастрофами: виверження Кракатау, що огорнуло Землю попелом, повідь у Китаї 1931 року, яка вбила чотири мільйони людей, лісабонський землетрус 1755 року, що стався, доки всі люди перебували у церквах.
— Але ж там було так приємно, — сказала Фелісія, видавши ту недоречну швидку усмішку, яка вказувала, що вона вважає свої слова беззаперечними, — он там, у кінці Док-стрит, з лавочками для літніх людей і старим гранітним обеліском, який узагалі не схожий на військовий меморіал.
— Там і досі може бути приємно, — припустив він, гадаючи, чи, бува, ще один дюйм скотчу не стане таким милосердним, аби нокаутувати його.
— Ні, не може, — впевнено сказала Фелісія.
Вона зняла пальто. На ній був широкий мідний браслет, якого Клайд раніше не бачив. Він нагадав йому про Зукі, котра іноді знімала все, крім прикрас, і йшла оголена, виблискуючи по затінених кімнатах, де вони кохалися.
— Наступним, чого вони захочуть, — це перейменувати Док-стрит, а за нею Оук-стрит, а далі й весь Іствік на честь якогось бовдура з нетрів, який не придумав нічого кращого, окрім як поїхати туди палити села напалмом.
— Казмірчак, взагалі-то, був непоганим хлопцем. Пам’ятаєш, як кілька років тому він був квотербеком і водночас у списку відмінників? От тому люди й прийняли так важко його вбивство минулого року.
— А я не сприйняла це важко, — сказала Фелісія, усміхаючись, ніби її думка була загальноприйнята.
Стягнувши рукавички, вона підійшла до збудованого ним каміна з решітками, щоб погріти руки. Напівповернулася й пересмикнула ротом, начеб виймаючи з-поміж губ волосину. Клайд не знав, чому цей, до цього такий знайомий, жест розізлив його, бо ж з усіх непривабливих рис, здобутих нею з роками, саме цю ваду не можна закидати їй у провину. Зранку він помічав налипле до її подушки пір’я, солому, копійки, все ще слизькі від слини, і хотів розтрусити її, щоб вона прокинулась, а його власна голова гуділа.
— Але ж фін, — вела вона своєї, — навіть не народився й не виріс у Іствіку. Його родина переїхала сюди п’ять років тому, а батько лінуєтьфя шукати роботу, тільки підпрацьовує в бригаді ремонтників достатньо, аби наступні півроку сидіти вдома. Сьогодні був на зборах, вдягнений у чорну краватку в плямах від яєшні. Бідолашка місіс К., спробувала вдягтися так, щоб не виглядати як хвойда, але, на жаль, це їй не вдалося.