Він випив залишки напою великим залпом. Пошкребло в кишках. Дарма Фелісія казала, що в нього кишка тонка. Ставлячи склянку на поличку каміна, периферійним зором він не міг не помітити положення її ніг: незграбно розкинуті, ніби роблячи крок у якомусь заплутаному танці. У Варвікській старшій школі вона й справді вправно танцювала джиттербаґ[59]. Той чудесний, гойдливий, вау-вавний звук біґ-бенду, який у ті дні вміли відтворювати навіть невеличкі місцеві оркестри. Коли вона готувалася крутитись, між її зубів показувався кінчик її дівчачого язика. Він схилився, підняв з підлоги Лукреція й повернув його на своє місце на полиці. Спустився в підвал пошукати мотузку. Стара, ні на що не придатна пічка жувала своє паливо з натужним скімленням; її крихкий, іржавий щиток пропускав стільки тепла, що підвал був найзатишнішим місцем у будинку. Ще там була стара пральня, в якій попередні власники лишили допотопну машинку «Бендікс» із ручним віджимом, старим запахом лігроїну й навіть кошиком із прищепками, причепленими до круглої бляшаної кришки. Він колись грався в ігри прищепками, розмальовуючи їх як маленьких довгоногих чоловічків, одягнених у круглі капелюхи, схожі на матроські шапочки. Мотузка для білизни, вже ніхто не використовує мотузку для білизни. Але там лежав цілий моток, обережно змотаний і запханий серед плетива павутини за стару машинку. Його веде, зненацька усвідомив Клайд, невидима рука Провидіння. Своїми непрозорими руками — жилавими, вузлуватими, бридкими старечими клешнями — він рвучко сіпнув мотузку й оглянув шість-вісім футів її, чи не протерта вона десь, бо тоді може луснути. Знайшов під рукою іржаві ножиці й відрізав необхідну довжину.
Це ніби сходити на гору, роби один крок за раз і не дивись далеко вперед: це рішення м’яко винесло його вгору сходами, із запиленою мотузкою в руці. Він звернув ліворуч, на кухню, і звів погляд. Стелю тут понизили під час ремонту, і вона являла собою неміцну поверхню з текстурованих целюлозних плиток, які тримала решітка алюмінієвих кріплень. Усі інші кімнати, знизу, мали дев’ятифутові штукатурені стіни; орнаментовані кріплення для канделябрів, на жодному з яких більше не висіло ніяких канделябрів, не витримають його ваги, навіть якщо він вилізе на драбину і знайде виступ, щоб обв’язати довкола нього мотузку.
Він повернувся до своєї бібліотеки налити собі ще одну склянку. Вогонь горів уже не так весело, і не завадило б підкинути ще одне поліно; однак така заувага, накладена на широчезний пласт турбот, більше не була доречною, не стосувалася його. Знадобилося трошки часу, аби звикнути до того, що неймовірно багато речей більше не матимуть сенсу.
Він відсьорбнув зі склянки й відчув, як димний бурштиновий ковток спускається до травної системи, яка також барахлила. Згадав затишок підвалу й подумав, що коли він пообіцяє жити в старому вугільному бункері й ніколи не виходити, йому можуть пробачити й загладити все. Проте ця низькопоклонницька думка забруднила собою чистоту, яку його розум здобув кілька хвилин тому. Думай далі.
Можливо, проблема в мотузці. Вже тридцять років він працював у газеті й знав багате розмаїття методів, якими люди позбавляли себе життя. Взагалі-то, самогубство в автомобілі було одним із найпоширеніших; щодня автомобільних самогубців ховали задоволені священики й неображені кохані. Однак цей метод був ненадійний і аж до безладу публічний, а в цій точці стику всі естетичні упередження, які Клайд придушував живучи, здавалося б, завирували разом з óбразами з дитинства. Дехто, за умови наявності полум’я в каміні, жахливих доказів на підлозі й цілковито дерев’яного будинку, міг би влаштувати собі похоронне багаття. Втім це залишить Дженні й Кріса без спадку, а Клайд бо не з тих, хто, ніби Гітлер, хочуть забрати світ із собою в могилу; Фелісія сказилася, навівши таке порівняння. До того ж, чи може він довіряти собі, що, рятуючи свою обпечену шкуру, не вибіжить на газон? Він не буддійський монах, що дисциплінував своє боягузливе звіряче тіло й може сидіти в мовчазному протесті, допоки від нього не залишиться купка обвугленого м’яса. Газ видавався безболісним варіантом, але ж він не механік і не має липкої стрічки і шпаклівки для вікон, аби утеплити численні вікна на кухні, чия просторість і освітленість стали одним із факторів, що посприяли їх із Фелісією рішенню купити цей будинок тринадцять років тому, в грудні місяці. А весь цьогорічний грудень, подумалось йому з винуватою радістю, грудень з його короткими, темними, блискучими днями, блідою юрмою покупців і дерев’яною даниною мертвій релігії (колядки під магазинами дрібничок, жалюгідні ясла на площі Причальній-Казмірчака, ялинка, встановлена в другому кінці Док-стрит у тій великій, круглій мармуровій урні — поїлці для коней), весь грудень зараз уже належав до багатьох речей, прибраних із Клайдового велично спрощеного календаря. А ще в наступному місяці не доведеться платити рахунок за опалення. Чи за газ. Та він зневажав те незграбне очікування, якого вимагає газ, та й не хотів, аби останнім, що він побачить у реальності, стали нутрощі духовки, в які він запхав голову, ставши навкарачки в рабській позі пса, що чекає, коли його нагодують. Він відкинув безладдя з ножами, лезами й ванною. Пігулки були безболісним і акуратним методом, але одним із вибриків Фелісії була дивакувата ворожість до фармацевтичних компаній, які, за її словами, намагалися створити упороту Америку, країну наркозалежних зомбі. Клайд усміхнувся, глибока зморшка на його щоці підсмикнулася вгору. А дещо зі сказаного його старою таки мало сенс. Вона не просто молола абищо. Проте він не вважав, що вона мала рацію про Дженніфер та Кріса; він ніколи не хотів і не сподівався, що вони завжди лишатимуться вдома, його лише образив Крісів вибір такої нікудишньої професії, як сцена, і переїзд Дженні аж ген куди, аж у саме Чикаго, і те, що вона підставляє себе під рентгенівські промені, опромінюючи яєчники, тож може ніколи не народити йому онуків. Вони також кудись поділися, онуки. Завести дітей — це щось, що, як нам здається, ми повинні зробити, бо так вчинили наші батьки, однак тільки-но це зроблено, діти стають черговими представниками людської раси, і це трохи розчаровує. Дженні та Кріс були хорошими, спокійними дітьми, і це також дещо розчаровувало; поводячись гарно, вони уникали Фелісії, котра, молодша і ще не настільки втягнута у свій альтруїзм, мала жахливий норов (безперечно, в основі цього лежала сексуальна незадоволеність, але ж як може чоловік тримати жінку водночас захищеною і збудженою?), а принагідно діти уникали і його. Маючи близько дев’яти років, Дженні хвилювалася через смерть і якось було спитала в нього, чому він не молиться з нею, як інші татусі, і хай він не знайшов, що відповісти, та це було найближче їхнє зближення. Він завжди намагався читати, а підходячи до нього, вона відволікала. Якби Дженні мала кращих батьків, з неї виросла б свята; ці світлі ясні очі, обличчя гладеньке, ніби на фотографії, з якою попрацював ретушер. До народження дівчинки Клайд, по суті, ніколи й не бачив жіночих геніталій — таких милих і пухкеньких, ніби дві бліді булочки на тарілці з випічкою.