У Клайда склалося враження, ніби він розмножився, як фантомне зображення на екрані телевізора. О цій порі вечора він, серед параду таких фантомних зображень, піднявся б сходами. Сходи. В’яла, суха, стара мотузка й досі звисала в його руці. Її павутина налипла йому на вельветові штани. Боже, дай мені сили.
Сходовий марш був доволі великою вікторіанською конструкцією, що робила виток на півшляху, відкриваючи огляд на заднє подвір’я із садом, колись доглянутим, але в останні роки трохи занедбаним. Якщо прив’язати мотузку до основи верхньої балюстради, має вистачити місця над нижнім маршем, який може послугувати такою собі шибеничною платформою. Він поніс мотузку нагору, до майданчика другого поверху. Працював похапцем, боячись, що алкоголь може здолати й вирубити його. Подвійний вузол робиться справа наліво, а потім зліва направо. Ніби ж так? З першої спроби вийшов бабин вузол. Було важко рухати руками у вузькому просторі квадратної основи балюстради; він пообдирав пальці. Здавалося, руки розміщені на величезній відстані від очей і ніби світяться, як занурені в чарівну воду. Знадобилися дива обчислення, аби вирахувати, де має бути петля (не більше шести-восьми дюймів під вузькою обшивочною дошкою з її зворушливо делікатною ліпниною, інакше його ноги торкатимуться сходів і та сліпа тварина — його тіло — почне борсатись, борючись за життя) і наскільки великою вона має бути для його голови. Надто велика, і він провалиться; надто зручна, і він заледве задушиться. Катівське мистецтво: шия повинна зламатись, він читав про це багато разів, завдяки раптовому різкому тиску на шийні хребці. В’язні в тюрмах використовують власні паски, і їх знаходять із посинілими обличчями. Кріс був у бойскаутах, але це було багато років тому, і там стався скандал з їхнім вожатим, після якого загін розформували. Клайд нарешті зробив сякий-такий зашморг і звісив мотузку з поруччя. Глянув згори, перехилившись через балюстраду, — і від видовища йому закрутилося в голові; мотузка злегка колихнулась і продовжила гойдатися, перетворившись на маятник, через подув вітру, що без запрошення ввійшов до будинку з протягами.
Клайдове серце було вже не на місці, але з методичною спрямованістю, яка б упоралася з десятьма тисячами газет, він пішов у теплий підвал (стара пічка все жувала й жувала паливо) і приніс алюмінієву ступанку. Вона здалася легкою, як пір’їнка; на нього спустилася міць янголів. Також він приніс дерев’яних трісок і з їхньою допомогою встановив драбину на встелених килимом сходинках таким чином, щоб одна пара пластикових ніжок стала трьома сходинками нижче, ніж друга, на дерев’яшці, жердини стали вертикально й уся похила А-подібна конструкція звалилася від легкого поштовху. Останнім, що він побачить, припустив він собі, будуть вхідні двері й вітражна напівкругла фрамуга, її неясний, схожий на промені сонця візерунок, підсвічений натрієвим жаром далекого вуличного ліхтаря. Під світлом лампи, ближчої до руки, подряпини на алюмінії видавалися слідами, залишеними нерівними траєкторіями атомів у бульбашковій камері. Все несло на собі дотик прозорості; звужені, зімкнуті лінії сходового маршу були такими, як архітектор побачив їх уві сні; Клайд Ґебріел захоплено збагнув, що боятися нема чого, звісно ж, наш дух проходить крізь матерію, ніби божественна іскра, звісно ж, ще буде потойбічне життя нескінченних можливостей, в якому він владнає все з Фелісією і матиме Зукі, і не один раз, а нескінченність разів, достоту як і припускав Ніцше. Почав здійматися довічний туман; усе стало настільки чітким і ясним, як контрастний шрифт, значення, яке йому наспівували зорі, candida sidera[60], забарвлюючи світлом його млявий дух, втонуло в його гордості.
Алюмінієва драбина злегка здригнулася, ніби високочутлива молода лошиця, коли він ступив на неї своєю вагою. Один крок, два, затим третій. Мотузка сухо огорнула його шию; драбина затремтіла, коли він випростався, щоб міцніше затягнути зашморг, притуливши той до точки, яка здавалась йому правильною. Драбина вже несамовито розгойдувалася з боку на бік; запалена кров її жокея шмагала її до бар’єру, де вона стала дибки, як він і передбачав, без особливого примусу і впала набік. Клайд почув дзенькіт і гуп. А от чого він не очікував — це печіння, начеб йому в стравохід запихали розжарений рашпіль, і те, що кути деревини, килима й шпалер закрутилися, закрутилися настільки несамовито, що на секунду здалося, ніби очі видавилися йому через потилицю. За червоністю в його роздутому черепі прийшли померки, скинули з себе дві останні букви, й він помер.