Насправді ж її урок починався не раніше четвертої. Вона вибігала зі старого маєтку Леноксів, чиста і зболена, а вигляд тих нечупарних пальців на її чистих клавішах зі слонової кості, що калічать якусь безцінну спрощену мелодію Моцарта чи Мендельсона, викликав у неї бажання взяти метроном і розтрощити його важкою основою ті куценькі пальці, ніби перемелюючи квасолю в ступі. Відколи в її життя ввійшов Ван Горн, Джейн стала відчувати більшу, ніж коли-небудь доти, пристрасть до музики, до того золотоаркового виходу з цієї ями болю й безчестя.
— Вона говорила дуже різко й дивно, — сказала Александрі Зукі по телефону кількома днями пізніше. — Схоже, ніби вона гадає, що має з Деррілом гарні стосунки, і силкується захистити їх.
— Таке його диявольське мистецтво: створити в кожної з нас таке враження. Я майже впевнена, що закоханий він у мене, — сказала Александра, сміючись із зичливою безнадійністю. — Оце саме змушує мене робити більші скульптури, такі, як робить та жінка, Сен Фаль, з лакованого пап’є-маше, не знаю, як їй це вдається, клеєм вимазуються всі пальці, він потрапляє у волосся, фе. У мене виходить так, що один бік скульптури виглядає нормально, а другий узагалі не має форми, самі лише клапті й грудки.
— Так, а мені казав, що коли я втрачу роботу у «Віснику», то маю спробувати написати роман. Узагалі не уявляю, як можна сідати за одну й ту ж історію день у день. А імена людей — люди ж просто не можуть існувати без своїх справжніх імен.
— Що ж, — зітхнула Александра, — він кидає нам виклик. Напружує нас.
По телефону вона й справді звучала напруженою — щосекунди розсіянішою і віддаленішою, занурюючись у напівпрозорі плавуни відчуження. Зукі повернулася додому з похорон Ґебріелів, діти ще були у школі, однак її старенький крихітний будиночок охав і бубонів сам до себе, сповнений спогадами й мишами. На кухні не виявилося ні горіхів, ні ще якихось смаколиків, тож, не знайшовши іншої втіхи, вона підійшла до телефона.
— Мені бракує наших четвергів, — зненацька по-дитячому зізналася вона.
— Я знаю, крихітко, зате натомість ми маємо вечірки з тенісом. І ванною.
— Іноді вони мене лякають. Там не так затишно, як було колись, коли збиралися ми самі.
— А ти дійсно можеш втратити роботу? Що там відбувається?
— Ой, навіть не знаю, стільки чуток ходить. Кажуть, ніби власник, замість того щоб шукати нового редактора, хоче продати газету мережі щотижневиків маленьких містечок, якою керують провіденські гангстери. Все друкується в Потакеті, а єдині місцеві новини — ті, які кореспондентка дізнається по телефону з дому, решта ж — статті про події у штаті й те, що вони там купують у синдикаті, а тоді роздають усім, типу як флаєри від супермаркету.
— Все вже не таке затишне, як колись було, еге ж?
— Ні, — бовкнула Зукі, та не змогла не заплакати, як дитина.
Запала пауза, тоді як у ті дні вони не могли наговоритися. Нині ж кожна жінка мала власну частку, свою третину Ван Горна, яку тримала в таємниці, їхні самотні візити, які не обговорювались, на острів, який у закляклому м’яко-сірому грудні став прекраснішим, ніж будь-коли доти; тепер уже підфарбований сріблом океанський горизонт було видно з горішніх аргосовських вікон, за якими розміщувалась чорностінна спальня Ван Горна, видима крізь безлисті буки й дуби, що нависали над тенісним кортом там, де свого часу гніздилися сніжні чаплі.
— Як там похорон? — нарешті спитала Александра.
— Ну, сама знаєш, як там зазвичай. Сумно й безтактно водночас. Їх кремували, і було так дивно ховати ці маленькі округлі коробочки, схожі на кулери з пінопласту, тільки коричневі й трошки менші. У гробарні молитву прочитала Бренда Парслі, бо ще й досі не знайшли заміну Еду, хоча Ґебріели насправді ні у що не вірили, хай там Фелісія й любила понарікати на безбожність довкола. Але мені здається, це їхня дочка попросила додати цей релігійний штрих. Прийшло насправді дуже мало людей, зважаючи на весь розголос. Здебільшого зібралися працівники «Вісника», сподіваючись зберегти свою роботу, і ще кілька людей, що входили до різних комітетів разом із Фелісією, але ж ти сама знаєш, що вона розсварилася майже з усіма. У міськраді зраділи, що нарешті здихались її, її там називали відьмою.
— А ти говорила з Брендою?
— Зовсім трошки, на кладовищі. Нас там було дуже мало.
— І як вона поводилася з тобою?
— О, дуже стримано і прохолодно. Вона винна мені і знає це. Була в темно-синьому костюмі й мереживній шовковій блузці й виглядала неймовірно по-пасторському. І зачіска інша: волосся доволі суворо зачесане назад і без того чубчика, як у жінки з «Пітер, Пол енд Мері»[62], через який вона виглядала, ну знаєш, як той цуцик. Вона й справді погарнішала. Це Ед змушував її носити міні-спідниці, щоб почуватися хіпі, хоча насправді це досить принизливо з такими слонячими ногами, як у Бренди. Говорила вона досить зугарно, особливо на кладовищі. Цей гарний, співучий голос, що лине над пам’ятниками. Розповідала, як багато для блага громади зробили покійні, і спробувала провести паралель між їхніми смертями і В’єтнамом, моральним безладом наших часів, але я не зовсім зрозуміла.