— Його ідентифікували за відбитками пальців руки, яку знайшли на згарищі, — провадила Джейн. — Знайшли саму лише руку. По телевізору говорять про це весь ранок, я здивована, що Зукі ще не дзвонила тобі.
— Зукі якась ніби ображена на мене, мабуть, відчуває, що того вечора її перевершила Дженніфер. Бідолашний Ед, — сказала Александра, відчуваючи, як її відносить геть, начеб від повільного вибуху. — Мабуть, вона спустошена.
— Не було схоже на те, коли я розмовляла з нею півгодини тому. Здається, її більше хвилювало, яку частину репортажу пропустить нове керівництво «Вісника»; тепер Клайдову посаду обіймає один хлопчина, молодший за нас, його призначили власники, котрих усі вважають підсадними особами мафії, ну знаєш, тієї, що засіла у Федерал-гіл. Він щойно закінчив Браунський університет і нічого не тямить у редакторській справі.
— Вона звинувачує себе?
— Ні, та й чого б то їй це робити? Вона ж ніколи не підмовляла Еда кинути Бренду і втекти з тією малою дурною лярвою, вона, навпаки, робила, що могла, аби тільки втримати цей шлюб. Зукі казала мені, що казала йому не кидати Бренду й пасторство бодай поки не подасться у зв’язки з громадськістю. Всі пастори й священики кидають церкву заради цього — зв’язки з громадськістю.
— Ну не знаю, це якась загальна тенденція, — тихенько сказала Александра. — А руки Дон також знайшли?
— Не знаю, що там знайшли від Дон, але не розумію, як вона могла врятуватися, хіба що…
«Хіба що вона також відьма», — такою була її невисловлена думка.
— Та й навіть це не особливо зарадить проти кордиту чи як та штука там зветься. Дерріл має знати.
— Дерріл вважає, що я вже готова до Гіндеміта[67].
— Сонце, це чудово. Оце б він ще сказав мені, що я готова повернутися до своїх крихіток. Уже бодай тому, що мені бракує грошей.
— Александро С. Споффорд, — почала сварити її Джейн. — Дерріл намагається зробити для тебе щось чудесне. Ті арт-дилери з Нью-Йорка платять десять тисяч доларів за якусь калапецю.
— Але не за мою калапецю, — сказала вона й, похнюпившись, поклала слухавку.
Їй не хотілося бути черговим інгредієнтом у казанку з отрутою Джейн, частиною щоденного місцевого варива, їй захотілося виглянути у вікно і споглядати миля за милею голу, золотаву землю, поцятковану сіро-зеленим, і вершини далеких гір, білі й повітряні, як хмари, хіба що непорушні.
Мабуть, Зукі пробачила Александрі те, що вона надто сильно захопилася Дженніфер, бо подзвонила їй після поминальної служби за Едом, аби розповісти, що там було. Весь час падав сніг; легко забути про те щорічне диво, про весь його обшир, коли повітря стає відчутне, все вкривається діагональними штрихами сніжинок, що струмують з неба, ніби насічками гравера, про збитий сірий берет, який наступного ранку надівають калюжі, насиченість кольору сухого, коричневого дубового листя, що зачепилося на болиголові, з його зів’ялими темно-зеленими гілками, і ясну синь неба, ніби миски, яку навмисне спорожнили, збудження, яким вібрують стіни в домі, зненацька наново вдихнуте життя шпалер, таємниче настирна інтимність, якою насолоджується амариліс у горщику на вікні, зі своєю блідою, фалічною тінню.
— Бренда брала слово, — сказала Зукі. — І якийсь похмурий товстун із Революції, такий з бородою і хвостиком. Сказав, що Ед і Дон стали мучениками свинячої тиранії чи щось таке. Дуже запалився, а ще з ним була його банда, всі вдягнені, як Кастро, і я злякалася, що зараз вони почнуть бити всіх, якщо раптом хтось затнеться чи зіб’ється. Але Бренда поводилась доволі мужньо, справді. Дуже погарнішала.
— Правда?
Блискуча, саме такою запам’ятала Бренду Александра: глянсувата білява голова з волоссям, зібраним у тугий пучок, що крутиться на вечірці після концерту посеред різнобарвного місива аур. З решти зустрічей її внутрішнє око пригадувало довге подагричне обличчя з благодушними губами, нафарбованими більше, ніж від неї очікували, з тим палким блиском троянди, що от-от скине пелюстки.
— Вона тепер бездоганно добирає свій гардероб: чорні костюми з плечиками, шовкова хустинка, така широка, що здається, ніби вона забула зняти серветку, з’ївши лобстера. Говорила десять хвилин, про те, яким турботливим пастором був Ед, наскільки переймався Іствіком, його ніжною екологією, заблудлою молоддю й таке інше, допоки його сумління — і тут на слові «сумління» Бренда затнулася, тобі б це сподобалось, утерла хустинкою очі, якраз по сльозинці з кожного ока, не більше й не менше, — допоки його сумління, сказала вона, не покликало його поділитися своїми силами за межами цього міста, де їх надзвичайно шанували…