Зима йшла повним ходом. У проявочній кімнаті нічних завірюх творилися поштівки із зображеннями Нової Англії; ранкове світло фарбувало їх кольорами. Не зовсім рівні тротуари Док-стрит, устелені латками, виставляли на огляд візерунки зі слідів чобіт, начеб посмуговані брудні білі коржики. Туди-сюди гойдалася позубрена дикість зеленкуватих крижин, натискаючи на порослі бородами й мушлями сваї, на яких стояла суперетта «Бей». Новий, молодий редактор «Вісника», Тобі Берґман, послизнувся на замерзлій калюжі біля цирульні й зламав ногу. Крижаний корок на покрівельній дранці сувенірної крамниці «Дзявкучий лис», під час зимової відпустки власників на Сі-Айленді у Джорджії, завдяки капілярному ефекту просочив внутрішній бік фасадної стіни галонами води, зруйнувавши цілий статок у вигляді ляльок Реґґеді Енн[68] та декупажованих інвалідами виробів.
Місто взимку, позбавлене туристів, стало компактніше, ніби вогнище, що догоряє пізно вночі. Перед супереттою ошивалася значно зменшена банда підлітків, очікуючи на мікроавтобус «фольксваген», розфарбований психоделічними кольорами, на якому їздив їхній наркодилер. У найхолодніші дні вони стояли всередині й, поки їх не проганяв завідувач-холерик (що підробляв на півставки бухгалтером і обходився чотирма годинами сну), купкувалися в теплі збоку від фотоелемента вхідних дверей, біля автомата з жуйками «Ківаніс» та ще одного, який за п’ятак видавав жменю черствих фісташок у шкаралупках, пофарбованих у психоделічно рожевий колір. Вони, ці діти, були свого роду мучениками, як і міський п’яниця, у своїх баскетбольних кросівках і пальті без ґудзиків, що цмулив ожинову настоянку з паперового пакета, сидячи на лавці на площі Казмірчака, ризикуючи померти вночі від переохолодження; свого роду мучениками були й чоловіки та жінки, що квапились на свої перелюбні побачення, ризикуючи бути очорненими й дістати розлучення за цю свою дозу мотельного кохання, — всі жертвували зовнішнім світом задля внутрішнього, цим пріоритетом заявляючи, що все, що ззовні виглядає міцним і надійним, насправді є лише оманою, меншої важливості, ніж милосердний порив почуттів.
Народ у «Немо» — коп на чергуванні, поштар, що переводить дух, троє-четверо огрядних типів, які накопичували безробіття аж до весняного відродження будівництва й риболовлі, — з плином зими настільки роззнайомилися між собою і з офіціантками, що в них вичерпались навіть ритуальні ремарки про погоду та війну, і Ребекка записувала їхні замовлення, не кинувши й слова, наперед знаючи, що вони замовлять. Зукі Ружмон, більше не потребуючи пліток для своєї колонки «Очі й вуха Іствіка» у «Віснику», водила своїх клієнтів та перспективних покупців трохи поодаль, у більш охайну й жіночну атмосферу кав’ярні «Кава та випічка», між багетною майстернею, якою керували двоє педиків зі Стонінґтона, і магазином будматеріалів, яким керували, напозір, численні вірмени: щоразу тебе зустрічали різні вірмени, різних розмірів, але всі з розумними вологими очима й кучерявим волоссям, що, вилискуючи, спадало низько на лоб. Альма Сіфтон, господиня «Кави та випічки», починала свою справу в старому кафе морепродуктів, маючи лише кавоварку і два столики, за якими покупці, яким не хотілося мотатися плетивом сходів у «Немо», могли з’їсти тістечко й дати відпочинок ногам; затим додала більше столів, і туди з легкістю вписалося ще й меню сендвічів, здебільшого з намазками (яйце, шинка, курка). На друге літо Альмі довелось додати до «Кави» прибудову, вдвічі більшу за оригінальну споруду, і встановити гриль і мікрохвильову піч; ригалівка на кшталт «Немо» відходила в минуле.