Троє жінок, зустрічаючись у середмісті, на Док-стрит, зв’язуючись одна з одною по телефону, нишком поділяли сестринство болю, який ішов разом зі статусом коханки того смаглявого чоловіка. Чи Дженні також несла цей біль, про це її аура мовчала. Коли в будинку на неї натрапляв денний гість, на ній завжди був лабораторний халат і напускна, формальна видимість працьовитості. Ван Горн використовував її частково, бо вона була непроникна, мала дещо крихку, поштиву манеру, рису пропускати через себе певні вібрації й натяки, таку собі схематичну округлість тіла. У групі кожен учасник має свою корисність, і роль Дженні полягала в тому, що її можна присаджувати, «повчати», цінувати як таку собі версію молодшої подоби кожної зрілої, розлученої, розчарованої, наділеної силами жінки, хоча й жодна з них зовсім не походила на Дженні й не жила сама з молодшим братом у будинку, в якому її батьки зустріли таку жахливу смерть. Вони любили її на власних умовах, і, слід визнати, вона ніколи не вказувала, які умови їй подобаються більше. Найболючішим аспектом залишкового враження, яке зоставила дівчина, принаймні на думку Александри, було те, що, здавалося, вона їм довіряє, звіряється їм, як то жінка зазвичай звіряється чоловіку, ризикуючи бути знищеною у своєму намірі дізнатися. Вона колінкувала серед них, ніби покірна рабиня, й дозволяла своєму круглому тілу розсипати сяйво своєї досконалості на їхні недосконалі форми, що мокро порозкидалися на подушках, попід дахом, що більше ніколи не закривався по тому, як однієї скутої кригою ночі Ван Горн натиснув на кнопку і його волохату руку осяяв синім вогнем спалах.
Позаяк вони були відьмами, то й були фантомами в колективній думці. Той усміхався, як годиться громадянину, вітаючи зичливе, задерикувате лице Зукі, що неслось уздовж кривого тротуару; той вітав оту пишноту Александри, коли вона, в рудих ковбойських чоботах і старій, зеленій, парчевій куртці, стояла, теревенячи з господинею «Дзявкучого лиса» — Мевіс Джессап, також розлученкою, з сухотним обличчям і фарбованим рудим волоссям, що вільно звисало кучерями, як у Медузи. Той кивав насупленому, темному чолу Джейн Смарт, коли вона, грюкнувши дверцятами, завалювалась у свій старий мохово-зелений «плімут веліант» зі зламаною ручкою, — це була певна особливість, внутрішнє кипіння, як те, що трапляється в інших закритих містечках, створених строфами Емілі Дікінсон та натхненними романами Емілі Бронте. Жінки віталися у відповідь, сплачували рахунки, а у вірменському магазині будматеріалів намагалися, як і всі інші, виводячи пальцем у повітрі, пояснити, яка саме штукенція потрібна їм для ремонту дому, що розвалюється, для боротьби з ентропією; та всі ми знали, що з ними коїлось щось інше, щось настільки ж моторошне і брудне, як і те, що відбувається навіть у спальні заступника директора школи та його дружини, які обоє виглядають такими сумирними й тихенькими, сидячи на лавці посеред б’ючкого ревища танців.
Усі ми снимо, і всі ми стоїмо нажахані перед пащею печери нашої смерті; це і є наш вхід. У потойбічний світ. До винайдення трубопроводу, взимку у вуличних сортирах злипле гівно всього сімейства стриміло вгору замерзлим гострим сталагмітом, і такі явища допомагають повірити, що в житті є дещо більше за ретушовані реклами на передовицях журналів, платонічні форми пляшечок із парфумами, нейлонові нічнушки і крила «ролс-ройса». Можливо, у коридорах наших снів ми зустрічаємо більше, ніж нам відомо: одне підсвічене світлом бліде обличчя дивується іншому. Безперечно, факт того, що серед нас є відьми, завис у свідомості Іствіка; це була брила, туманна щільність, створена тисячею напівпрозорих шарів, таке собі небесне тіло, про яке прохоплювалися зрідка, а воно, хай і страхітливе, втішало своєю довершеністю, досконалістю, як та газова магістраль під Оук-стрит і телевізійні антени, що видирають із неба «Коджака»[69] і реклами «Пепсі». Воно мало нечіткі обриси чогось побаченого крізь двері душової кабінки, було якесь тягуче й випаровувалось дуже повільно: роками, після подій, про які тут ідеться, навмання, ба навіть неохоче, поголос про відьомство й досі лишав свій слід у цьому закутку Род-Айленду, а за найневиннішої згадки про Іствік в атмосфері з’являлася якась колючість, збентеження і зніяковілість.