— А ти розмовляла про це з нею?
— Я сказала їй, що вважаю це божевіллям. Артур Геллібред викладає фізику й каже, що в електромагнітній реальності не існує абсолютно жодного підґрунтя для того, що намагається зробити Дерріл.
— А хіба професори не завжди кажуть це всім, у кого є якась ідея?
— Не треба захищати його, люба. Не думала, що тобі не начхати.
— Мені начхати, справді, — сказала Александра, — як Дженні поведеться зі своїми грошима. От тільки вона інакша жінка. Як вона зреагувала, коли ти сказала їй це?
— Ой, ну знаєш. Вирячила очі, підборіддя загострилось, і здалося, ніби вона не почула мене. Під усією цією покірністю в неї схований стрижень упертості. Вона аж надто хороша для цього світу.
— Так, гадаю, від неї віє саме цим посланням, — неквапно сказала Александра, неохоче почуваючи, що вони накидаються на неї, на це їхнє любе створіння, їхню ingénue[72].
Джейн Смарт подзвонила десь за тиждень, розлючена.
— А ти не могла здогадатися? Александро, ти якась розхлябана останнім часом, — її «с» припікали, поколюючи, як голівки сірників. — Вона в’їжджає! Він запросив її й того її брата-смердючку оселитися в нього.
— До Жабиного дому?
— До маєтку Леноксів, — сказала Джейн, відкидаючи ту пестливу назву, яку вони колись дали тому місцю, начеб Александра зморозила якусь дурницю. — Вона мітила на це весь час, якби ж ми тільки роззули свої дурні очі. Ми були такі люб’язні до тієї дівки, прийняли її до себе, навчили всього, а вона собі така тихенька, ніби вища за все це й час покаже, хто є хто, як якась пихата Попелюшка, що колупалася в золі й знала, що на неї чекає кришталевий черевичок… о, оця її гордовитість — от що дратує мене: пурхає така в тому милому білому халатику, а їй за це ще й платять, у той час поки він винен грошей усьому місту, а банк думає забрати в нього майно, але не хоче зв’язуватися з тим маєтком, бо утримувати його — це кошмар. Знаєш, у скільки влетить новий дах через таку рахубу?
— Крихітко, — сказала Александра, — ти говориш, як бухгалтер. Звідки ти це дізналася?
Товсті жовті бузкові пуп’янки викинули перші пучечки серцеподібних листочків, а вигнуті патички форзиції, вже відцвівши, прибрали шартрезового кольору, як мініатюрні вербички. Сірі білки більше не прибігали поїсти до пташиної годівнички, надто зайняті паруванням, а виноградна лоза, що всю зиму виглядала такою мертвою, знову почала створювати затінок в альтанці. Цього тижня Александра вже не почувалася такою прибитою, бо весняна сірість позеленіла; вона повернулася до виготовлення своїх маленьких глиняних крихіток, готуючись до літньої торгівлі, і цього разу вони були вже дещо більші, мали тоншу анатомію й навмисну барвистість поп-арту у своїх кольорах: за зиму вона таки чогось навчилася завдяки своїй невдалій художній пригоді. Тож у цьому омолодженому настрої їй було важко розділяти обурення Джейн; біль через переїзд дітей Ґебріелів до будинку, який вона частково вважала своїм, дійшов до неї дуже поволі. Вона завжди дотримувалась самовдоволеної фантазії, що попри перевагу Зукі у красі й живості та енергійності й відданості відьомській справі Джейн, вона, Александра, була Дерріловою улюбленицею, найбільше пасувала йому розмірами і якимсь психологічним обширом, і, якимось чином, саме їй судилося панувати разом з ним. Дурень думкою багатіє.
Джейн вела далі:
— Мені розповів Боб Озґуд.
Це був президент банку «Олд стоун», у центрі міста: присадкуватий, тих же фізичних кондицій, що й Реймонд Нефф, але без тієї вчительської м’якості й упрілої крикливої манери, як то буває у вчителів; Боб Озґуд був радше міцний і впевнений, завдяки наближеності до грошей, і цілковито, до прекрасного лисий, зі свіжо нашліфованим блиском на черепі й рожевістю ніжної шкіри, що вчепилася в його вуха, повіки й ніздрі, навіть у звужені прудкі пальчики, ніби він оце щойно вийшов із парильні.
— То ти бачишся з Бобом Озґудом?
Джейн спинилася, виказуючи огиду до цього прямого питання, як і нерішучість, що ж таке відповісти.
— Мій останній урок по вівторках з його дочкою Деборою, а пару разів, заїжджаючи за нею, він ще лишався на пиво. Ти ж знаєш, яка нестерпна зануда та Гаррієт Озґуд; бідний Боб уже не вигрібає повертатися додому до неї.
«Вигрібати» було одним із тих словечок, які віднедавна почала вживати молодь; в устах Джейн воно звучало дещо фальшиво й різко. Одначе ж Джейн і справді різка, це притаманно людям із Массачусетсу. Пуританство точнісінько поцілило в ту каменюку, а відновивши сили за рахунок м’якосердих індіанців, розкинуло свої дзвіниці й кам’яні мури через весь Коннектикут, полишивши Род-Айленд на квакерів, євреїв, антимонів та жінок.