Фідель узяв її куртку — чоловічу вітрівку на замку. Чоловічий одяг дедалі більше видавався Александрі зручним; спершу вона почала купувати їхнє взуття й рукавиці, далі — кордові й бавовняні штани, які не так стискали в талії, як жіночі слакси, а віднедавна — гарні, просторі, зручні куртки, у яких полюють і працюють чоловіки. Чому це їм має належати весь комфорт, поки ми мордуємо себе туфлями на шпильках і рештою тієї рабської моди, яку хочуть бачити на нас усілякі педики-садисти?
— Buenas noches, señora, — сказав Фідель. — Es muy agradable tenerla nuevamente en esta casa[75].
— Містер планував вечірівку гарно, — сказала з-позаду нього Ребекка. — О, такі велика зміна ходить.
Джейн та Зукі були вже в музичній залі, де повиставляли крісла з овальними спинками й потрісканим срібним оздобленням; Кріс Ґебріел сидів зсутулившись у кутку біля лампи, читаючи «Ролінг стоун». Решта кімнати освітлювалась свічками; у вкритих павутиною свічниках уздовж стіни стояли свічки всіх кольорів желейок, кожен мучений протягом вогник подвоєний дзеркалами. Аура від вогників була іншого, різкішого кольору: зелений в’їдався в помаранчеве світіння, але постійно відсахувався, як у в’язкій боротьбі незмішуваних хімікатів. Дерріл, вдягнений у старомодний двобортний смокінг (його чорний колір вицвів, ставши схожим на кіптяву й залишившись хіба на вилозі), підійшов і обдарував її своїм холодним поцілунком. Навіть слина на її щоці була холодна. Аура Джейн була злегка скаламучена злістю, а в Зукі — рожева й бадьора, як завжди. Всі вони, у своїх светрах і джинсових комбінезонах, вочевидь, вдягнулись не дуже відповідно до події.
Смокінг надавав Деррілу не такого строкатого й недолугого вигляду, як зазвичай. Він прочистив свою жаб’ячу горлянку й проголосив:
— То мо’ забацаємо концерт? Я тут обдумую певні ідеї й хочу почути ваш, дівчата, відгук. Першим номером у нас буде…
Він закляк на середині жесту, його гострі, маленькі, зеленкуваті зуби заблищали, вечірні окуляри такі маленькі, що здавалося, ніби його очі ув’язнила оправа з блідого пластику.
— …буґі на «A Nightingale Sang in Berkeley Square».
Загриміли маси нот, начебто грало більше ніж дві руки: ліва викладала глибокий, каламутний ритм, легкий, але темний, як грозовий вал, що насувається над верхівками дерев, а затим підключалася права, видаючи уривчасті, рвані фрази так, що лиш тоді виник мотив — мелодійна веселка. І вони вже побачили його — туманний англійський парк, перлове лондонське небо, танці щока до щоки, але водночас там вчувався цей американський гуркіт — це добре, тверде дзеленчання хвойдарні, яке могло виникнути лише на цьому континенті, в оксамитових борделях південного міста на річці. Мелодія наближалась до баса, бас здіймався й поглинав солов’я, виринав прекрасно скомпільований шквал, доки Ван Горнове одутле, порубцьоване обличчя скапувало потом на клавіатуру, а його натужені стогони плямували музику; Александра уявляла його руки такими собі білими, восковими машинами: фаланги й сухожилля натягувались і розслаблялись, напряму приєднані до прутиків, вусиків і струн піаніно, цей неймовірний, тужний голос одного гіперрозвиненого нігтя. Теми розпалися, веселка з’явилася знову, грозовий вал ущух до безневинного вітерцю, мелодія повторилася на нетипово високій мінорній ноті, досягнутій крізь недбалу серію спадних шостих, стишені акорди гримнули крізь синкопу, що розпалася на шматки.
Стихло все, окрім гудіння побитої рами піаніно.
— Фантастично, — сухо мовила Джейн Смарт.
— Так-так, справді, — кинулася до господаря по закінченні його потуг Зукі, розчулено кліпаючи. — Я ще не чула нічого подібного.
— Я мало не розплакалась, — щиро сказала Александра, бо він підняв у ній стільки спогадів і натяків на її майбутнє; своєю б’ючкою лампою музика освітлює печеру нашого буття.
Здавалося, Дерріл зніяковів від їхньої похвали, начеб розчинився в ній. Потрусив своєю кудлатою головою, як собака, що сушиться, а тоді ніби поставив щелепу на місце тими ж двома пальцями, якими витер кутики рота.
— Так, ця пісня змішана доволі непогано, — визнав він. — Окей, а зараз послухайте цю. Це марш на «How High the Moon».
Ця композиція вийшла не так добре, хоча в ній і діяли ті ж самі чари. Чари, подумала Александра, крадіжки і трансформації, без будь-якого простодушного, творчого трепету в них, сама лише сміливість жахливезної комбінації. Третьою пропозицією була ніжна бітлівська «Yesterday», розбита на нерівні ритми самби; вона змусила всіх сміятися, що не було ефектом від першої пісні й чого, либонь, не малося на увазі.