Туман почав помалу просіюватись. Я відчував, що в повітрі пахло снігом.
Гаррієт примудрилась хильнути, перш ніж я встиг запустити мотор. Я нічого не сказав, бо що казати?
Раптом я згадав. Афтонльотен. Я пригадав назву тієї гори, що стояла неподалік озера, в якому мій батько плавав, немов щасливий морж. Афтонльотен. Я пам’ятаю, що запитав у нього, що ця назва значила. Він не знав. Я так і не дізнався. Афтонльотен. Здавалось, наче це слово походило з давньої пастушої пісні. Маленька другорядна гора, висотою понад 600 метрів між Іттергьоґдаль, Лінхьон і Ельврус.
Афтонльотен. Я нічого не сказав Гаррієт, бо я і досі не був певен, що зможу знайти озеро.
Я запитав, як вона почувалась. Гаррієт відповіла майже через п’ять кілометрів. Маломовність та відстань взаємопов’язані. Легше мовчати, коли попереду далека дорога.
Вона сказала, що їй не боляче. Це була неправда, тож я не завдав собі клопоту запитати ще раз.
Неподалік межі з Гер’єдалєн ми зупинилися, щоб пообідати. На стоянці стояла самотня машина. Я не міг з’ясувати, що саме в цьому ресторані мене спантеличило. У старому дерев’яному будинку палахкотіло багаття. Пахло брусничним напоєм. Я впізнав той запах із Дитинства. Мені здавалося, що навряд чи досі існує щось на зразок брусничного напою. Але тут він був.
Ми сіли в залі зі стінами з колод, з яких на нас позирали лосячі роги та опудала птахів. На одній полиці лежав череп. Я не міг стриматись, щоб не спробувати визначити, кому він належав. Аж через якийсь час я зрозумів, що це череп ведмедя. Офіціантка, що розповіла, які страви ми можемо вибрати, увійшовши, побачила, що я тримаю череп у руках.
— Він помер сам, — промовила вона. — Мій чоловік хотів, щоб я розповідала, що це він його застрелив. Тепер, коли він небіжчик, я кажу, як було. Він помер своєю смертю. Лежав унизу біля Рівсваттнет. Старий ведмідь, який ліг помирати біля стосу соснових колод.
Раптом я збагнув, що вже тут був. Тоді, коли подорожував зі своїм батьком. Мабуть, це запах брусничного напою повернув давній спогад. Я сидів зі своїм татом у цьому залі, я був ще дуже молодий, ми їли і пили брусничний напій. А ці опудала птахів уже тоді висіли на стіні й споглядали відвідувачів своїми застиглими очима? Я не пригадував. Але я знав, що вже тут був. Я згадав, як мій батько витер уста серветкою, поглянув на годинник і сказав, щоб я швидше доїдав. Попереду довга дорога.
На стіні біля відкритого каміна висіла карта. На ній були Афтонльотен, Лінхьон і гора, назву якої я забув. Вона називалась Фнюсхен. Яка незрозуміла назва — наче жарт. Порослий лісом жарт висотою 500 метрів. На відміну від Афтонльотен, яка мала серйозну і гарну назву.
Ми їли калопс[2]. Я впорався швидше, ніж Гаррієт, і сів чекати перед каміном.
Їй було важко виштовхати ходунці через поріг, коли вона встала з-за столу. Я підвівся, щоби допомогти їй.
— Я сама дам раду.
Це прозвучало, наче раптове гарчання.
Ми повільно йшли крізь сніг назад до машини. Ми ніколи не жили разом, подумав я. Проте ті, хто нас зустрічає, вважають нас старою безмежно терпеливою парою.
— З мене досить на сьогодні, — промовила Гаррієт, сівши в машину.
Я бачив, що від напруження її чоло вкрилось потом. Її очі злипались, наче вона засинала. Вона помирає, подумав я. Помирає тут, у машині. Мені завжди було цікаво, як саме я помру. У ліжку, на вулиці, в магазині чи на моєму пірсі, чекаючи на Янсона. Але я ніколи не уявляв собі, що помру в машині.
— Мені треба відпочити, — сказала вона. — Інакше нічого не вийде.
— Ти повинна мені признаватися, коли втомлюєшся.
— Я, власне, це і роблю. Завтра буде день озера. Але не сьогодні.
Я знайшов невеликий пансіонат у найближчому населеному пункті. Жовтий будинок за церквою. Нас зустріла приємна жінка. Коли вона побачила ходунці, то поселила нас у великій кімнаті на першому поверсі. Насправді ж мені хотілося б мати окрему кімнату, але я так і не сказав про це. Гаррієт лягла відпочити. Я погортав стоси старих тижневиків, що лежали на столі, а потім задрімав. За кілька годин вийшов купити піцу в якійсь закинутій забігайлівці, де сидів старий чоловік із сірим псом біля ніг і бурмотів щось собі під ніс.
Ми їли, сидячи на ліжку. Гаррієт була дуже втомленою. Поївши, вона знов лягла. Я запитав, чи вона б не хотіла поговорити, але вона лише заперечно похитала головою.
Я вийшов у сутінки й бродив маленьким містечком, у якому вікна багатьох крамниць зяяли порожнечею. На вітринах висіли оголошення з іменами і номерами телефонів, куди могли звертатися зацікавлені орендою. Це нагадувало сигнал SOS: маленьке шведське містечко, що потрапило в страшну корабельну аварію. Дідусів та бабусин острів був частиною цього гігантського, покинутого, нікому не потрібного шведського архіпелагу, що складається не лише з островів уздовж довгих берегів, а й також із дрібних населених пунктів у лісах та в глибині півострова. Тут не було ні пірсів, які відкривали вихід на сушу, ні злісних гідрокоптерів, які здіймали снігову заметіль, доставляючи пошту та рекламу. Все одно, блукаючи цим порожнім містечком, мені здавалось, наче я прогулююсь найвіддаленішим островом архіпелагу. З вікон на сніг проливалось голубе світло телеекранів, часом пробивалися звуки: з кожного вікна уривки різних програм. Так я уявляв собі самотність — рідко хто дивився одну і ту ж програму. Вечорами цілі покоління чи родини замикали себе в різних світах, створених сигналами супутників.